Тим часом Дік і приречений на смерть торговельний агент розповідали один одному непристойні анекдоти. Їхні веселощі дратували Перрі, особливо уривистий, схожий на гавкання сміх містера Белла; майже так само сміявся Текс Джон Сміт, батько Перрі. Від згадки про батька нерви його ще дужче напружились, заломило в скронях, біль пронизав коліна. Він розжував три таблетки аспірину й проковтнув, нічим не запивши. О боже! Якщо Дік і далі «тягтиме гуму», він просто не витримає — або виблює, або ж зомліє… Надворі смеркалося, дорога була пряма, ніде ні оселі, ні душі живої, тільки гола зимова прерія, похмура, мов іржава бляха. Ну, час уже, час! Перрі втупився поглядом у Діка, наче хотів передати йому свою думку, та, побачивши, як сіпається в нього повіка, а на верхній губі проступають росинки поту, зрозумів, що той і сам дійшов такого рішення.
Одначе, коли Дік заговорив знову, то був лише ще один анекдот.
— А знаєте, що спільного між убиральнею і кладовищем? — Він вишкірився. — Не знаєте?
— Ні.
— Як уже треба туди, то треба! Містер Белл зайшовся реготом.
— Гей, Перрі, дай-но сірника!
Але тієї миті, коли Перрі вже заніс руку з каменем, сталося щось незбагненне, «якесь бісове чудо», казав він згодом. Тим чудом була несподівана поява ще одного подорожнього — солдата-негра, що стояв край шосе, піднявши руку. Добросердий торговельний агент одразу ж загальмував.
— Ну й сміхота, — сказав він, поки його рятівник біг до машини. — «Як уже треба, то треба!»
*
16 грудня 1959 року. Місто Лас-Вегас у штаті Невада. Час і негода стерли перші дві літери напису на збляклій, покривленій вивісці, й тепер на ній ледь видніло трохи загадкове слово «тель». Та й сам будинок являв собою, як написав Гарольд Най у службовому звіті до КБР, «брудну, занедбану пустку, найгірший зразок дешевого готелю, чи, точніше, мебльованих кімнат». У так званому вестибюлі не було жодних меблів, крім грубо збитої конторки, за якою ніхто не сидів, та ще шаплика з величезним, футів на шість, кактусом.
Детектив кілька разів плеснув у долоні.
— Іду! — обізвався нарешті голос, що належав жінці, проте дуже мало скидався на жіночий.
Та минуло ще п'ять хвилин, поки з'явилася та жінка. На ній був засмальцьований халат і позолочені сандалети на високих підборах. У ріденьких жовтих косах стриміли папільйотки. Широке вилицювате обличчя вкривав шар пудри та рум'ян. У руках вона тримала бляшанку консервованого пива. Від жінки тхнуло пивом, тютюном і лаком для нігтів. Їй було сімдесят чотири роки, але, як визначив Най, «виглядала вона молодшою — так днів, може, на десять».
Вона пильно оглянула детектива, його чепурний коричневий костюм і такого ж кольору капелюх з вузькими крисами. Коли він показав свій поліцейський жетон, уста її розтулилися в посмішці, і Най побачив два ряди штучних зубів.
— Еге ж, я так і подумала, — сказала вона. — Гаразд, я слухаю.
Най показав їй фотографію Річарда Гікока.
— Цього типа знаєте?
— Ні, — буркнула вона.
— А цього?
— Еге ж… Спинявся в мене разів зо два. Але тепер його тут нема. Вже другий місяць, як вибрався. Дати реєстраційну книгу?
Най сперся на конторку й спостерігав, як господиня веде довгим налакованим нігтем по колонці прізвищ, надряпаних олівцем. Лас-Вегас був перший з трьох пунктів, куди його відрядило начальство. Усі три мали певне відношення до Перрі Сміта. Крім Лас-Вегаса, Най мав відвідати Ріно, де сподівався розшукати Смітового батька, і Сан-Франціско, де жила Смітова сестра. Він планував собі опитати цих родичів та й узагалі всіх, хто знав би хоч приблизно, куди міг податися Сміт, проте головне його завдання було зайти в контакт з місцевими властями. Так, прибувши до Лас-Вегаса, він ознайомив із справою Клаттерів лейтенанта Б. Дж. Гендлона, начальника розшукного відділу тамтешньої поліції. Після цього лейтенант видав письмове розпорядження, що зобов'язувало всіх поліційних службовців чатувати на Гікока й Сміта, «розшукуваних канзаською поліцією у зв'язку з порушенням умов дострокового звільнення; є припущення, що вони подорожують машиною «шевроле» зразка 1949 року з канзаським номером Дж — 58269; можливо, озброєні й, отже, небезпечні». Крім того, Гендлон виділив одного місцевого детектива допомогти Наєві «потрусити ломбарди». Разом з лас-вегаським детективом Най переглянув усі заставні квитанції за останній місяць. Зокрема, він сподівався натрапити на транзисторний приймач «Зеніт», що його, як гадали, вкрадено в будинку Клаттерів у ніч злочину, але пошуки нічого не дали. Щоправда, один оцінювач пригадав Сміта («Він уже років десять до нас вчащає») і знайшов квитанцію на ведмежу шкуру, заставлену в перших числах листопада. Саме з тієї квитанції Най і дізнався про адресу мебльованих кімнат.
Читать дальше