Другого дня, уже в Ріно, готуючи офіційний звіт, Най записав:
«О 9.00 зустрівся з м-ром Біллом Дрісколлом, головним кримінальним інспектором округи Вуошу, Ріно, штат Не-вада. Коротко ознайомивши м-ра Дрісколла з обставинами даної справи, передав йому фотографії, відбитки пальців та ордери на арешт Гікока й Сміта.
О 10. 30 мав зустріч із сержантом Ейбом Ферроу з розшукного відділу місцевої поліції. Разом переглянули поліційну картотеку. Ні Сміт, ні Гікок у ній не зареєстровані. Перевіркою заставних квитанцій ніяких слідів зниклого радіоприймача не виявлено. Дано відповідні вказівки на той випадок, якщо приймач буде принесено в заставу до котрогось ломбарду в Ріно. Показував фотографії Сміта й Гікока в кожному ломбарді міста і особисто перевірив квитанції з метою виявлення приймача. Службовці ломбардів упізнали Сміта, але ніяких інших відомостей дати не могли».
Так минув ранок. А пополудні Най заходився розшукувати Текса Джона Сміта. Та в першому ж місці, куди він звернувся, — на пошті, — службовець у віконці «до запитання» сказав йому, що шукати «цього суб'єкта» — марна праця, принаймні в Неваді, бо він виїхав ще в серпні й тепер живе на Алясці, десь в околицях Серкл-Сіті. В кожному разі, пошту йому пересилають туди.
— Е, не так воно просто! — сказав службовець у відповідь на прохання Ная розповісти про Сміта-старшого. — То чолов'яга химерний, мов з якогось роману. Він називає себе Самотнім Вовком. Навіть і пошту йому здебільшого так адресують — «Самотньому Вовкові»… Ні, листів він отримує небагато, а от усіляких проспектів і рекламних брошур — цілі паки. Просто диво, скільки людей виписують цей мотлох — мабуть, аби лиш одержувати якусь пошту… Скільки років? Та так десь із шістдесят. Одягається по-західному — ковбойські чоботи, високий крислатий капелюх. Він казав мені, що колись виступав у родео. Ми з ним, було, чимало розмовляли. Останні кілька років він заходив сюди майже щодня. Час від часу десь зникав, на місяць чи біля того, — потім завжди казав, що їздив шукати золото. А оце в серпні прийшов до мене один молодик. Сказав, що шукає свого батька, Текса Джона Сміта, то чи не знаю я, де він може бути. З вигляду на батька аж ніяк не схожий: Вовк, той тонкогубий, типовий ірландець, а цей хлопчина скидався більше на індіанця — волосся чорне, мов вакса, і очі до масті. Аж коли другого ранку з'являється Вовк і каже: так, син повернувся з армії, і вони разом їдуть на Аляску. Він там не раз бував. Здається, навіть мав якийсь готель чи щось ніби мисливський заїзд. А тепер сказав, що їде туди знову, десь років на два. Ні, відтоді я його більше не бачив, ні його самого, ані того хлопця.
*
Ішов дощ. Злива. Лило мов з відра. Дік біг чимдуж. Перрі — за ним, але не так швидко: ноги його були коротші, та й валіза добре заважала. І коли він добіг до якогось сарая, що стояв край шосе, Дік давно вже був там.
Залишивши Омаху, де вони переночували в притулку Армії спасіння, Дік і Перрі доїхали попутним ваговозом до Айови. Та останні кілька годин довелося йти пішки. Дощ почався, коли вони пройшли шістнадцять миль на північ від невеликого айовського містечка Тенвілла.
У сараї було темно.
— Діку, де ти? — спитав Перрі.
— Тут, — озвався Дік, лежачи на сіні.
Змоклий до рубця, увесь тремтячи, Перрі повалився поряд.
— Я так змерз, — мовив він, зариваючись у сіно, — так змерз, що ладен, аби все це зайнялося і я згорів би живцем.
До того ж він був голодний. Просто помирав з голоду. Минулого вечора вони з'їли по тарілці супу Армії спасіння, а зранку ще не мали в роті нічого, крім кількох шоколадних батончиків та жувальної гумки, що їх Дік поцупив з прилавка в одній аптеці-закусочній.
— Шоколад ще є? — спитав Перрі.
Шоколаду не було, зате лишився ще пакетик жувальної гумки. Вони поділили його порівну, й кожному дісталося по дві з половиною палички «М'ятної», Дікової улюбленої (Перрі віддавав перевагу «Фруктовій»).
Дошкуляло безгрішшя. Вони не мали ані цента, і зрештою Дік розважив, що їм треба повернутися до Канзас-Сіті.
— Божевільна вигадка, — сказав Перрі, коли Дік уперше заговорив про це. — Тобі треба лікуватися.
І ось тепер, скулившись на сіні в холодному темному сараї і чуючи, як надворі періщить холодний дощ, вони знову завели суперечку. Повертатися до Канзас-Сіті небезпечно, доводив Перрі, бо Діка, мовляв, уже напевне розшукують за порушення умов дострокового звільнення, — та й «добре, коли тільки за це». Але переконати Діка було неможливо. Він і далі твердив, що Канзас-Сіті — саме те місто, де йому напевне пощастить «настругати добру купу липи».
Читать дальше