Ольга Саліпа - Будинок на Аптекарській

– Слухай, – торкнулася плеча Ніколая, – підкажи, що мені робити, аби швидше зрозуміти, що тут до чого, – обвела рукою магазин.

– По-перше, ніколи не поспішати. Так мене дядькоанатолій вчив. З тими речами, що вже є в нас, все просто: дивишся номерок, шукаєш у зошиті, бачиш ціну, яку дядькоанатолій записав, і кажеш покупцю трохи більше, щоб було куди знижувати, якщо той буде торгуватися.

– А ви з татом часом не євреї? – посміхнулася Ляна.

– О, ні, але торгувати вміємо, – було помітно, що Лянина фраза Ніколая неабияк втішила.

– А якщо хтось приносить якусь річ і хоче, щоб ми її купили?

– Тоді клич мене. А коли мене тут не буде, – обличчям хлопця промайнула тінь, – коли мене тут не буде, то розпитай все про ту річ і кажи приходити завтра. Бо тобі треба подумати. А до завтра читай інтернет і йди в архів.

Від згадки про архів Ляну пересмикнуло: куди-куди, а на своє місце роботи вона точно не поспішатиме.

– Головне – ніколи не поспішай, якщо не впевнена.

Ляна важко зітхнула: робота виглядала непростою. Вже сьогодні треба буде взяти в бібліотеці кілька довідників про антикварні речі, підписатися на тематичні ФБ-спільноти і скласти списочок сайтів, на яких при потребі можна швидко знайти інфу. Дасть Бог, таким чином протягне кілька тижнів, поки зможе владнати справи із продажем магазину.

Проскурів, 1889–1897 роки

Пологи у Михайлини приймала сама повітова акушерка Григор’єва. Людвіг не поскупився грошима на таку розкіш. Григор’єва була випускницею Кам’янецької фельдшерсько-акушерської школи й славилася як краща у своїй справі. Сам Людвіг як провідний аптекар навіть чути не хотів, щоб котрась із місцевих повитух пальцем торкнулася його дружини. Григор’єва – і крапка. Їхати за нею в лютневу хурделицю довелося аж у Лезневе, сільські дороги ледь не залишили його без повозу, але справа того вартувала.

Гелена народилася над ранок. Тендітна, як мале кошеня, на диво спокійна і некриклива. Михайлина, слабка після пологів, обціловувала кожен її крихітний пальчик:

– Подивися на ці ніжки, здається, тут шкіра зовсім прозора, – її очі дивилися на світ крізь поволоку материнської любові.

Людвіг ловив себе на тому, що частіше залишається вдома, щоб побути з Місею і донечкою.

Весь будинок крутився навколо маленької людинки: старші сестри перетворилися на завзятих няньок, і часом малу з їх рук доводилося майже видирати. Дівчата, у вільний від занять у гімназії час, радо приміряли на себе мамську роль і з охотою бавили сестричку.

Людвіг прокидався вранці від першого сонячного проміння й заплющував очі на кілька хвилин: дитина поруч махала рученятами-ноженятами, дружина ще солодко спала, а старші дівчата щебетали десь за дверима, готуючись до нового навчального дня. З кухні пахло тушкованою капустою з м’ясом. Через стіну, в аптеці, вже кипіла робота. Хіба Стефан, як завжди, випробовує його терпіння своїми витівками, але хіба сам Людвіг у дитинстві та юності не був таким самим збитошним, як тепер його найстарший син? Справа за малим – збудувати новий дім, такий, щоб йому заздрили навіть через роки. Не гірший, ніж у сусіда Маранца. Та кращий, ніж у Маранца, – посміхався сам до себе Людвіг. Його будинок буде особливим.

План дому був уже готовий, залишилося головне – взятися до роботи. І зробити все так, щоб ніхто не здогадався про його особливість, про таємницю, яку Людвіг з товаришами надумали там сховати. Для цього сам Давид Ніренберг, будинок якого був по сусідству, виписав з чужого міста доброго архітектора, який трохи «підправив» уже готовий план будівлі.

Людвіг з таким натхненням взявся до будівництва, що це навіть лякало Михайлину. Дуже швидко до неї дійшли чутки, що її чоловік платить будівничим значно більше, ніж інші господарі. Таке марнотратство було йому непритаманне.

– Тобі не здається, що ти надто переймаєшся новим домом? – наважилася якось поговорити про це з чоловіком. Однією рукою заколисувала малу Гелену в великій дубовій колисці, іншою – гладила пишне ледь сиве волосся чоловіка, що лежав на її колінах і про щось думав.

– Наш будинок має бути найкращим. Я хочу бути впевненим, що його збудують на совість.

Михайлина вдивлялася у чорні, як і колись, очі коханого: про що він мріє? Де пропадає останнім часом інколи до глибокої ночі? Невже інша жінка? Може, спитати про це прямо?

Михайлина обсмикнула сама себе: дурна, чоловік старається ради неї та дітей, працює, засідає в думі, а вона вигадує дурне. Обережно поцілувала в чоло спочатку доньку, а потім Людвіга – дві своїх найбільших любові.