Ольга Саліпа - Будинок на Аптекарській

– Знаєш, Місю, народивши Гелену, ти народила мене нового, – глянув у її очі так, що запекло щось всередині. – Заради вас я маю бути кращим.

Чи варто казати, в якій любові і розкошах купалася мала? З самого малку їй, як і старшим сестрам, справляли сукні у найкращих модисток, а тканину для суконь купували не абиде, а в магазині Епштейна на Кам’янецькій.

Новий будинок ріс день за днем. Людвіг особисто контролював кожен крок. Навіть цеглу та черепицю сам вибирав у Шльоми Гальперіна, купця, що тільки-но відкрив завод на Кам’янецькій. Його цегла вже встигла прославитися доброю якістю.

Лише за рік Михайлина разом із дітьми перебралася до просторої оселі.

Чи то через те, що на нижніх поверхах постійно кишіли люди, чи з якоїсь іншої причини, але Михайлина почувалася у власному домі незатишно. Хоча сказати про це чоловікові не наважувалася.

На першому поверсі будинку була аптека, тому щоразу, коли Михайлина відчиняла вікна, знадвору піднімався аромат трав і ліків. І це було чи не єдине, за що вона любила цей дім. Часом так сумувала за тісними кімнатками, у які приїхала до коханого вперше, що доходило до сліз.

Люди, котрі приходили за ліками, чекали у просторій рецептурній кімнаті – Людвіг особливо пишався, що такого обслуговування нема у жодній з двох інших великих аптек Проскурова. Їхня ж мала обладнану за сучасними потребами кокторію, де настоювали та відварювали трави та коріння. В окремій кімнаті працювала лабораторія. Також тут був сухий підвал, льодовник для тих препаратів, що потребували холоду, і трав’яна кімната – туди Михайлина любила заглядати особливо.

– Мамусю, тут пахне літом! – щебетала мала Гелена, яку жінка майже всюди брала з собою.

Гелена могла годинами просидіти за довгим дерев’яним столом поміж рослин, що сушилися, перебираючи стеблинку до стеблинки й розпитуючи батька, яка з них від чого лікує.

Людвіг неабияк тішився, що донька така уважна до родинної справи:

– Хто знає, – милувався малою із захопленням, – можливо, їй я колись передам все, що маю.

– А Стефан? – Михайлина ніколи не потурала Людвігу його суворе ставлення до найстаршого сина, – він уже дорослий, та й помагає тобі з торгівлею.

– Боюся, щоб він не пустив усе за вітром, – між бровами Людвіга з’явилася глибока складка. – Але час покаже.

Мала Гелена тулилася до батька, і на його очах виступали сльози. Якраз у ту мить у двері постукали.

– Там, – хапала повітря ротом Євка, – там… – переминалася з ноги на ногу й відійшла вбік, щоби ті змогли побачити чоловіка в формі, що ледь наважився переступити поріг. – Там щодо вашого сина прийшли.

Людвіг показав жестом, щоб той зайшов.

– Ваша милість, – здавалося, служивому аж язик в роті прилипав до піднебіння. – Ваша милість, ми… такі справи…

– Я зачекаю, поки ви зберетеся з думками і скажете, у чому справа, – хозяїн суворо глянув на нього.

– Така справа… Син ваш, ваша милість, чи захворів, чи втомився, – аж видихнув від полегшення, що ці слова вдалося сказати.

– І? – звів брову Деревоєд.

– Ми його… Теє… Сопроводили сюди. Щоби часом чого не сталося дорогою.

– Заводьте, – Людвіг показав жестом Михайлині, щоб та йшла в іншу кімнату. Жінка послухалася, але навіть звідти бачила, як Людвіг подякував коротким кивком голови і, не сказавши ні слова, відтягнув сина у льодовню.

Служивий ще довго вибачався і кланявся. Михайлині аж оскома щелепу звела, так неприємно було від того підлабузництва.

Михайлина помітила, як опустилися від невидимого вантажу його плечі.

У Гречанах, селі біля Проскурова, хазяйнував такий собі поміщик Нахімов. Він був затятим противником вживання алкоголю і виставив на дорозі до села спеціальних вартових, які мали не пускати туди людей напідпитку. Чому і як Стефана занесло на той шлях – годі й гадати.

– Може, у військо його? – до трав’яної кімнати долинали звуки муштри солдат піхотного полку, що тепер був розташований зовсім поруч, на сусідній хлібній площі. Людвіг прислухався до офіцерських команд, які губилися у звуках чобіт, що ляскали по болоті.

– Краще тримай його біля себе, – підняла очі на чоловіка Михайлина. – Може, навчиться чого мудрого.

Людвіг задумався:

– Твоя правда. Здається, я знаю, що з ним робити.

Вже за кілька днів обидвоє чоловіків, пізно ввечері, одягшись у найкраще, що було вдома, вийшли з будинку. Повернулися над ранок. Куди ходили й навіщо – годі було й питати: Людвіг або віджартовувався, або сердився.