Ольга Саліпа - Оля

© О. І. Саліпа, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

– Галю, ти довго будеш із тим чаєм бавитись? Я змерзла.

– Ви вже пили.

– Пила? Може. Забула. Часом тепер забуваю, – стара жінка перебирала зморщеними руками край скатертини і гладила плетене гачком мереживо. – Хоча вірші і свої, і чужі, пам’ятаю добре. Галю, а то ти так краї скатерки пообплітала чи купила де?

– Я, мамо, я. Ще того року, цілу зиму плела і квітки білим вишивала, як ви просили.

– То добре, – стара жінка втратила цікавість до візерунків і втомлено повернула голову до вікна. – А диви, яка весна рання, – всміхнулася сама до себе. – Галя мені не рідна. Я взяла її, коли вона мала п’ять. Бідна дитина, мама покинула, втекла десь до Відня, чи куди, і не давала про себе знати, – говорила впівголоса. – Галин тато – то мій брат. Я сама жила, от і взяла дитину собі на розраду. І їй добре, і я маю рідну душу. Мучиться зі мною, старою. Але не нарікає. Терпляча. Моя мама така була, Галина бабця. Така добра, що хоч Матір Божу з неї пиши, – стара всміхнулася куточком зморщеного рота. – А ти нагадай, як тебе звати?

– Оля, – молода студентка, що сиділа по той бік столу, розгладила спідницю на колінах.

– А чого прийшла, нагадай?

– Наукову працю про вас пишу. В університеті порадили. Читала ваші статті про радянську владу. Бути тут, біля вас, то мені за честь, – руки дівчинки ледь помітно тремтіли, мова була уривчастою – від хвилювання судомно хапала ротом повітря.

– Про що? Про владу?

– Ага, – дівчинка різко встала, хотіла щось сказати, але, схоже, передумала, бо відразу сіла.

– Про владу… Вже й не згадаю, що писала, стара стала, сама бачиш, – жінка дивилася кудись за спиною своєї гості. – Як, ти кажеш, тебе звати? Нагадай, – перевела погляд на дівчинку. – Я пам’ять маю добру, ти не думай – вірші би годинами розказувала. А щось дрібне часом забуваю.

– Оля.

– Оля… – жінка ледь помітно всміхнулася. – Так мене Осип називав. А я сварилася: не любила, коли так манірно… Оля… Ольга – моє ім’я. А він мене – Олею…

– Маковей?

Старенька не відповіла нічого. Звела брови і схилила голову – про щось згадувала. До кімнати зайшла жінка.

– Галю, а пересунь моє крісло ближче до вікна. Трохи на людей подивлюся.

– А ви їх мало бачите? То учні, то студенти, то літератори. Ви – наша зірка. – Жінка взялася пересувати крісло, а далі вкрила стареньку кольоровим коцом. – Від скла холодом тягне, – пояснила дівчинці-студентці. – А хворіти їй ні до чого. – Я вам липи знову заварила, – то вже до матері. – Горня на столі. Захочете – попросіть дівчинку, вона подасть.

– То вас Маковей Олею називав? – не вгавала студентка.

– Хто? – стара пильно глянула в очі гості. – А може, й він. Може… – Жінка розгублено блукала очима навколо, наче щось шукаючи.

– А ви його кохали? – спитала несміливо, погладжуючи пальцями масивний мідний кулон на шиї.

– Ні, – відповіла різко.

Дівчинка округлила очі від здивування:

– Але ж…

– Ну що але? Не кохала, і крапка, – стара нервово відвернулася до стіни. – Нема про що говорити.

– Але кажуть…

– Багато чого кажуть, – стара не дала студентці договорити. – Думаєш, я брешу?

Жінка стисла кулаки і пильно подивилася на гостю.

– А як же листи? Кажуть, люди бачили ваші до нього листи…

– От дурна, і як тільки таких в університеті тримають, – розсміялася жінка. – Я хто? Письменниця. Письменниці – пишуть. Не вір листам, – додала вже спокійніше. – За листами ховають справжнє. Я ті, що були від нього, спалила всі до єдиного. А він мої беріг нащось. Дістала б їх – теж би до вогню кинула. Там їхнє місце. Щоб не питали такі дурні, як ти, – говорила швидко і нервово. Але, помовчавши хвилину, додала: – Листи – то творчість. Розумієш, ті, хто живуть письмом, рідко люблять сей світ таким, як він є. Нам щось надумати – не гріх. А любов – і поготів. Бо як то – без любові? А щоденники і листи – то найбільша брехня у світі. Галю, а де та плящина з морем? – крикнула голосніше до жінки, котра поралася в сусідній кімнаті.

– У шафі, мамо. Я забрала, поки чай питимете.

– Ану-но, дай її сюди.

Жінка мовчки дістала з шафи закорковану скляну пляшку і поставила на підвіконня біля матері.

– Там, усередині, море, – старенька погладила плящину зморщеною рукою. – Мені колись одна художниця привезла. Уявляєш – море! – Очі жінки всміхалися. – Все життя воно мене кличе, а я так ні разу й не поїхала. Але я писала про море, хоч його і не бачила. Нюхала, як пахне морська вода, уявляла, смакувала тими картинами. І писала. Вийшло, скажу я тобі, дуже правдоподібно. Так мені кажуть. А ти мені про листи. Я ж певне, могла писати про любов, не любивши, якщо про море написала. Могла ж, правда?