Ольга Саліпа - Оля

– Я в то не вірю, – студентка вже сміливіше заглянула у вічі.

Стара спробувала підсунути пляшку ближче, але мало її не перекинула.

– Я завжди когось любила, – жінка знову дивилась у вікно і говорила повільно. – Завжди. Не було б любові – я б не писала. Любов і письмо – то як сестри.

– І Осипа?

– Ти там щось іще хотіла, книжку підписати, чи що. Не згадаю. – Жінка різко перервала розмову. – Галю, а принеси-но мені чорнило, – крикнула голосніше. Коли названа донька склала приладдя на столі та підсунула до нього крісло старої жінки, та тремтячою рукою вивела: «Кобиляньська».

Студентка встала, поправила спідницю й узяла книжку:

– Вдячна. Я ще прийду.

Стара промовчала. Студентка зібралася виходити, але на порозі кімнати оглянулась. Ольга на неї не дивилася. На диво стрункий, як для таких літ, силует жінки з гордо піднесеною головою міг би стати картиною під пензлем хорошого художника.

– Ніколи більше не питайте її про любов. Вона не любить про це говорити, – шепнула гості Галина, коли зачиняла двері.

Вони вперто дерлися на гору: троє дівчат і два хлопці.

– Може, перепочинем? – благально дивився на товаришів юнак років двадцяти.

– Ще трохи. – Ольга зупинилася, вперлася руками у коліна, щоб віддихатися. Поділ її сукні був густо заліплений реп’яхами. – От же ж халепа, – бідкалася впівголоса, оббираючи зелені кульки, – і чого б то дівчатам не одягатись у щось зручніше, як хлопці. – Августо, ти як?

Юна худорлява дівчинка, що йшла поруч, зупинилась. Її обличчя розчервонілось, а шкіра на губах потріскалася від напруги. Августа загорнула кучеряве пасмо, що вибилось із зачіски, за вухо і впевнено махнула головою:

– Все добре. Йдемо далі.

Юлько і Олесь дивилися на дівчат з-під лоба:

– Подуріли, чи що? Цілком дурна то була думка – дертися вгору задля забави. І де у вас тої снаги береться, – пробурмотів під ніс Юлько. Олесь більше мовчав, але з виразу обличчя було помітно, що цілком підтримував брата.

Йти на гору надумала Ольга. Зрештою, в тому не було нічого дивного: ще змалку від її ідей у нормальних людей округлювались очі.

«Олька мала родитися хлопом», – констатував якось батько, коли побачив, як та з розкритим ротом дивиться на вгодованого коня з лискучою шерстю і без страху гладить його по спині.

– Тату, а можна я – верхи? – Мала благально дивилася батькові у вічі. Чоловік оглянувся навколо, чи ніхто не бачить, поправив сідло і підсадив доньку на коня:

– Тримайся міцніше. І нікому не кажи. Бо дівчатам на конях – не пасує.

– А як хочеться?

– Байдуже. Не пасує, і все. – Чоловік повільно вів коня за віжки, а в Ольги аж котилася слина з кутиків губ від задоволення.

– Так гарно, таточку, так гарно! – хапала повітря ротом. – Я чую, як у нього б’ється серце, – гладила попід гривою коня.

– Буде з тебе. – Чоловік зупинився, схопив однією рукою семирічну доньку і поставив на землю.

– Стійте, таточку, не йдіть. – Мала міцно обійняла батька за ногу.

– Тобі зле?

– Ні, добре. Хочу, щоби так було довше. – Дитина обіймала тата за ногу й міцно заплющувала очі, аж шкіра навколо біліла. – Ви навчите мене їхати верхи?

– Ти з мене смієшся? Хлопці не хочуть, а тобі конче треба?

– Треба, таточку, треба. Хочу ним керувати, – показала поглядом на коня. Далі відпустила батька, підійшла до тварини і торкнулась її тіла так високо, як могла. – Ви лише гляньте, який він сильний. Який великий і дужий. Якби я змогла ним керувати – я би стала ще сильнішою, ніж він.

– От дурна дівка, – тато почухав потилицю, – то ж кінь. Де ж людині тягатися з його силою.

Ольга задумалась і по-дорослому серйозно промовила:

– Ті, хто має владу над кимось, – завжди сильніші, навіть коли без власної снаги. В тому і приємність.

З того дня Ольга часто бігала дивитись, як пасуться коні. Близько не підходила. Брала з собою все, щоб малювати, сідала десь удалині й годинами вбирала очима картину, що бачила перед собою. А далі мазок за мазком переносила її на полотно. Виходило не завжди добре. Хоч Ольга багато вчилася малюванню, але то була не та справа, яка давалась їй легко. Часом дівчинка дратувалась і жбурляла пензлика в траву, лягала на землю й дивилася в небо. Потім вставала і ще старанніше поверталася до роботи. І коли хто її в такі хвилини гукав – то було марно. Нікого не чула і нічого не бачила. Часом улітку за малюванням зустрічала захід сонця.

А коли поверталася додому, діставала «на горіхи» від мами.