Ольга Саліпа - Оля

– Ставай на коліна тут, – скомандувала Ольга подрузі, й та беззаперечно послухалась. – А тепер пий.

Обидві, як за командю, нахилилися над широким джерелом і зачерпнули долонями воду. Зробили по кілька ковтків, холодні струмочки потекли по шиї за пазуху.

– Тепер наша дружба буде вічною, – Ольга всміхалася широко, обійняла Августу і поцілувала десь біля вуха.

– Для того не треба було ніякої води, але якщо ти вже так хотіла, то хай буде, – дівчата обнялись і з реготом лягли на нагріте каміння поруч.

Олесь, Юлько і Ядвіга мовчки сиділи біля них і без особливого ентузіазму вдивлялися в дно струмка.

Августа тримала Ольгу за руку й тішилася від краси цього моменту. Тверда долоня подруги надійно ховала її тонкі пальці під собою.

– Не може цього бути! – Ольга рвучко сіла. Далі зняла взуття і босоніж перейшла на інший бік струмка. Там опустилася на коліна, а за кілька хвилин повернулась із букетом тендітних квітів у руках. – Едельвейси! Ви бачили, це ж едельвейси!

Усі четверо із цікавістю обступили Ольгу. І справді, вона тримала в руках букет біло-жовтих едельвейсів.

– Тепер мені в коханні пощастить, – усміхалася на всі зуби Ольга.

– Кажуть, якщо подаруєш квітку комусь, то та людина тебе і полюбить, – Юлько простягнув руку, щоб узяти квіти. – Віддай мені, ти ж не хлопець, що квіти комусь дарувати.

– Ще чого! – Ольга відсмикнула руку. – Де воно сказано, що то чоловік має дарувати?

Августа переминалася з ноги на ногу:

– Олю, а подаруй їх мені, – ледве наважилася промовити.

– Дурна, чи що? – розсміялася їй в обличчя подруга. – То ж для коханого.

– А дочекаються? – Юлько спробував силою відібрати букет. – Мені потрібніше.

– Не підходь. Я ці квіти засушу – і чекатимуть скільки треба.

Додому поверталися втомлені.

– Слухай, Августо, ти як думаєш, то правда? – біля самих воріт власного будинку Ольга раптом зупинилася.

– Що саме?

– Ну, що той, кому я подарую квітку, мене покохає?

– А мені як знати. Може. А що, є кому?

– Ну, може, і є. Не хочу про це говорити.

Ольга поцілувала подружку в щоку і побігла додому.

Августа ще кілька хвилин постояла біля воріт, а потім пішла. Душу розривало від почуттів: щастя від чудового дня і незрозумілої тривоги. Вдома сіла за малювання. Лише це заспокоювало.

Ольга йшла вулицею, притримуючи однією рукою поділ довгої незручної сукні, а іншою притискала стос паперів під рукою.

Бруківка під ногами після дощу була слизькою і потребувала особливої уваги. Осінь.

Ольга не любила ні мокрі вулиці, ні ось цей холодний вітер, що поривався зняти її капелюшка та насмішити всю вулицю, коли б вона за ним побігла. Та й чи побігла б? Певне, що просто провела б поглядом і пішла далі. Хоча така втрата була б помітною в її теперішньому матеріальному становищі.

Підвода з коричневим і лискучим конем проїхала зовсім поруч, у ніздрі вдарив неприємний запах, і жінка майже відчула, як колесо прокотилося так близько від подолу її сукні, що ще трохи – і зачепило б. Раптом зупинилася й оглянулася навколо. Наче від сну прокинулася. Вона – на вулиці Панській. Куди йде? Навіть не відразу знайшлась із відповіддю. Але згадала: в редакцію «Буковини», до Осипа.

Десь там зараз, поміж дубовими столами, у кімнаті, де пахне чорнилом і папером, він її чекає. Її Осип. Красивий, ставний. Може, навіть дивиться у вікно чи прислухається до стукоту коней по дорозі – бо ж не знає, що вона йде пішки.

Ольга струсонула головою: і що це з нею робиться? Нема, щоб просто йти до «Буковини» – то думається дурне.

З Осипом познайомилася тільки минулого тижня. До того він писав їй іще зі Львова. Ольга перечитувала ті листи і десь усередині навіть трохи насміхалась: як роками вона шукала, де б надрукувати нею написане, – то всі відводили очі. А коли її почали видавати німецькі журнали – якось враз і наші заметушилися.

Осінні черевики від незвички натерли ноги, і жінка мусила зупинитися біля якогось будинку, прихилитися до його стіни і трохи постояти.

– А ще вчора було літо, – вікно будинку відчинилось і з нього виглянула стара простоволоса жінка. Ольга від несподіванки відсахнулась, але не відповіла нічого. – Кажу, літо ще вчора було, малі мої босими ходили, – голосніше озвалася жінка, ніби подумала, що її погано чують. – Може, вам, пані, поміч яка треба?

– Ні, – знайшлась Ольга, – все добре, вдячна, – відповіла холодно і зробила кілька кроків далі.

– Пані, може, ви часом прислугу чи куховарку собі шукаєте? – крикнула вслід жіночка. – Бо моя донька має двох дітей годувати, а роботи нема. Скоро жебрати треба буде йти, бачу.