Ольга Саліпа - Оля

Ольга зупинилась і роздратовано потерла скроню. Чи то від погоди, чи від голосу дивної жінки починала боліти голова.

– Не шукаю, – різко кинула через плече, підхопила поділ сукні й швидко пішла далі. Мокра бруківка виляскувала під підборами.

– Та й не пані я ніяка, – то вже сама до себе.

Якось Осип написав їй листа. Мовляв, переїздить до Чернівців і просить милості зустрітись особисто. Ольга перечитала ті рядки кілька разів. Було в них щось незвичайне. Якась упевненість. Сила. Прихований зміст.

Навіть не відповівши йому, вона сіла писати Августі до Відня. Розказувала про те, як мало навіть серед інтелігенції в немалому місті чоловіків, які б її зацікавили. Щоб і розумний, і сильний, і красивий. Хіба надія, що Осип, новий редактор «Буковини», відомий іще зі Львова, буде таким, як треба.

І Ольга погодилася на зустріч. Про точну дату вони не домовлялися, то в трепетному чеканні минув цілий тиждень. Коли почула, як біля дверей будинку зупинилася підвода, – серце ледь не вилетіло з грудей.

Далі був його голос – приємний баритон, в’язкий, наче добрий кисіль, що готує мама.

Встала з-за столу, щоб його зустріти. Тільки-но двері в кімнату прочинились, як Ольга перша по-чоловічому простягла руку Осипу:

– Кобилянська, будьмо знайомі.

Чоловік зніяковів від несподіванки, але майже не подав знаку: прийняв простягнуту руку, злегка стиснув її у привітанні й відрекомендувався:

– Осип Маковей, ваш палкий прихильник.

В очах Ольги заграли бісики:

– Ви мали сказати, прихильник мого письма? Бо до мене самої чоловіки не надто уважні.

Осип не відразу знайшовся з відповіддю. Пройшовся повільно від стола до вікна і назад, аж потім підвів на жінку очі:

– Якщо ви таким чином, як властиво жінкам, випрошуєте похвалу, то я Вас розчарую: я не з тих чоловіків, котрі вміють сказати гарно. Хіба написати, коли не бачиш людини, – то так.

– То ви, пане Осипе, сором’язливий? – Ольга відверто розсміялась. Але майже відразу про це пошкодувала. І що на неї найшло? Жінка відчувала: всередині прокидається мале чортеня, як у дитинстві, і це дратувало.

Осип стиснув губи і потупив погляд у підлогу. За дверима почувся галас – мама командувала Ольжиними братами, поки ті заносили до кухні мішок із якимись крупами.

Гість скористався паузою, щоб роздивитися кімнату: невеличке прохідне приміщення, скромно обставлене, фарба на підлозі протерлася від часу. На столі – хаотично складений папір і чорнило, дверцята шафи – прочинені, схоже, через старі та провислі завіси. Було трохи соромно за те, що він побачив, але вже як є.

Шум за дверима стих, і довелося продовжувати розмову.

– І в таких умовах ви працюєте? – чоловік схопився за соломинку, щоб перевести тему.

– Так, доводиться. – Ольга почервоніла. – Думали, письменниці живуть у розкоші? – в голосі почулися холодні нотки злості.

– Перепрошую, якщо образив. – Осип підійшов ближче і, не підводячи очей, торкнувся руки жінки трохи вище зап’ястя.

Від несподіванки Ольга стрепенулась. Але такий незвичний жест у ту ж мить зняв усе її напруження. Ольга почувалася страшенно втомленою.

– Давайте сядемо, – запропонувала гостю і, не чекаючи його відповіді, просто знесилено впала на стілець. Чоловік кілька разів переступив з ноги на ногу і сів на стілець по інший бік стола. – Ви ж до мене у справі?

– І так, і ні. Спершу я, звісно, хочу просити у вас дозволу бачити ваші нові тексти руською. Якщо все буде добре, то друкуватимемо. Але є й друге, – Осип опустив очі, – не таке важливе. Я хотів на власні очі побачити жінку, письмом якої захоплююся.

Ольга рвучко встала. Від різкого руху стіл похитнувсь і, якби жінка не відреагувала вчасно, то чорнильниця б перевернулась і залила все, що було близько. Інцидент звів градус розмови на нуль, й обличчям обох пролетіли посмішки.

– І як? Я не розчарувала? – Ольга підійшла до вікна й удала, що дивиться на вулицю.

– Розчарували. Ви надто молода для світила літератури.

Жінка відчула, що Осип теж устав і підійшов до неї. Спина вкрилася гусячою шкірою. Він говорив, а Ольга відчувала його подих десь між своєю шиєю та потилицею. Обличчя і постава добре відбивалась у склі. Можна було пильно його роздивитися, чого не зробиш відкрито. Блакитні глибокі очі, високе чоло, золотаве, ледь хвилясте волосся. Воно так дисонувало з її власним, чорним, стягнутим у пучечок. Ольга відчула себе як ніколи худою і гострою – ніс, вилиці, навіть худющі довжелезні від гри на фортепіано пальці – все це було таким бридким на тлі м’яких рис обличчя та форм тіла мужчини поруч.