Ольга Саліпа - Зламані речі

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

© Саліпа О. І., 2021

© Depositphotos.com / OlgaOsadchaya, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Шур-шур-шур…

Осінь цього року була теплою як ніколи. На календарі – листопад, а за вікном ще жовто від опалого листя.

Регіна сконцентровано змітала ці латки помаранчево-червоного покривала на одну купу в кутку подвір’я.

Шур-шур-шур. Мітла рухалася своєю траєкторією, залишаючи на вологій землі ледь помітні рівчаки. Неслухняне листя розліталося від легесенького вітру, і Регіні доводилося раз у раз повертатися туди, де вже щойно мела.

– От дурне! – сама до себе промовила жінка, коли невеличкий собака, білий у коричневу пляму, з розбігу кинувся в купу вже зметеного листя.

Зрештою, крім старенького пса Бровка, говорити їй не було до кого, тому й звикла вже балакати лише із собою. Часом – подумки, а інколи й ні, щоб зовсім не здичавіти.

Від голосу Регіни з верхівок дерев злетіли ворони. Бідні птахи, схоже, думали, що жінка німа – так рідко доводилося чути від неї слово.

Шур-шур-шур. Бровко наробив збитків – замітання додалося.

На вулиці сіріло. В селі вже хтось засвітив у хаті. З Регіниного горба було добре видно невеличкий Велеснів, де наразі жило всього кілька десятків сімей. Ще років десять – вимруть усі старенькі, і залишиться село пусткою. Буде тоді їй, Регіні, воля: роби що хочеш. Ніхто не подивиться косо, не покрутить пальцем біля скроні, не плюне в її бік.

Регіні до селян байдуже. Зрештою, це вона тут приїжджа. До людей ходить рідко, хіба раз на тиждень у магазин хліба купити. Або раз на місяць – на пошту: чи то по пенсію, чи по якусь соцдопомогу – бо хто ж знає, скільки їй, Регіні, років.

Відколи оселилася тут кілька років тому, завжди у хустці та просторій довгій сукні. Взимку поверх одягає «дуту» куртку, а на ноги – такі ж «балонові» черевики. Чи є в неї якісь інші речі – хто ж знає? У її хаті не був жоден з односельців. Колись там жила стара баба Дуня. Кажуть, була жінка відьмою, тому і хату поставила аж за селом. Нібито люди її до себе не приймали.

Хату ніхто не купував, аж поки не приїхала в село дивна жінка із маленькою валізкою і необхідною сумою грошей у кишені.

Регіна заплатила за хату готівкою і, оформивши документи, відразу й залишилася в ній ночувати.

Про те, що то відьмине обійстя, жінці розказували селяни ще дорогою на «оглядини», але та сприйняла інформацію на диво спокійно, навіть, здається, байдуже. Хіба може з нею трапитися щось страшніше, ніж уже було?

У відьминій хаті виявилося три кімнати: крихітна кухонька «на зиму» ( бо на дворі була ще й літня ) , спальня і велика зала. Перші дві цілком обжиті старою бабою Дунею, а третя, здається, недороблена. Вона не мала підлоги, тому тут було завжди холодно. А ще кімната була просто завалена зламаними речами: стільцями, лавками, іграшками і навіть старенькою технікою – магнітофонами, годинниками, радіоприймачами.

Побачивши це звалище вперше, Регіна зраділа: буде чим зайнятися. Руки працюють – голові легше. І почала ремонтувати. А коли зламані речі баби Дуні закінчились – узялася й сама ходити по смітниках і вишукувати нові. За це її селяни й незлюбили. Такої дивної жінки тут ще не було.

– Тьфу, посмітюха! – кричали їй услід діти, що приїздили на літні канікули до бабусь-дідусів у село.

– Мама каже, що вона теж відьма, як і баба Дуня. Тому й привело її до тієї хати. – Регоче хтось із хлопців перед друзями.

Регіні байдуже. Вона любить свої зламані речі. Любить давати їм друге життя.

А сьогодні старанно мете подвір’я від осіннього листя й тішиться своїй неквапливій, але важливій роботі.

Бровко бігає навколо і береться воювати з мітлою.

– Тікай, бо дам по плечах! – Регіна погрозливо махає собаці довгою ручкою від вуличної мітли, і той налякано ховається під лавку. Але вже за кілька хвилин, сподіваючись, що загроза минула, обережно звідти вилазить і знову придивляється до мітли: атакувати зараз чи почекати?

Шур-шур-шур. Регіна зупиняється, щоб перепочити. У повітрі пахне осінню. Увечері вже прохолодно. Ще трохи – і треба буде розпалювати в хаті. У баби Дуні, як не дивно, була не звичайна грубка, а цілком сучасний твердопаливний котел. Регіна важко боролася з дровами для нього перший рік, а вже на другий усе пішло як по маслу. Якраз біля її хати – ліс. Бери дéрева, скільки хочеш. Тут ніхто не рахує й не забороняє. Люди кажуть, колись хтось із чиновників району хотів поставити ліс «на облік», але селяни стали горою: наше, не дамо. Мовляв, ми самі його садили – самі й керувати ним будемо. І справді, кожен рік кілька сільських чоловіків вправно пересаджують паростки, які дають старі дерева, на нові місця. Ліс не те що не зменшується – росте.