Ольга Саліпа - Зламані речі

Отже, Марійці було сім і вона знала, що особлива. З трьох років – на заняття танцями, з чотирьох – малюванням і співами. Мамина й татова гордість, переможниця місцевих дитячих творчих конкурсів. І вже кілька місяців – першокласниця елітної школи, в яку брали тільки обдарованих дітей. Місце там коштувало батькові не лише неабияких грошей, а й зобов’язань перед тими, хто допоміг.

От лише власне ім’я дівчинці не подобалося.

«Марі. Буду зватися Марі. Це хоч трохи не так банально», – придумала дівчинка й побігла розповісти рідним про свою ідею.

Була субота, тато пив чай за білим круглим столом у їдальні через арку від кухні, а мама нарізала дольками яблука на щотижневий пиріг. Пахло корицею й цитрусами. Дівчинка зупинилася перед рідними в театральній позі й голосно заявила:

– Я не хочу зватися Марією. Кличте мене Марі.

Батько лише здивовано глянув на малу. А Тетяна всміхнулася:

– Та ти справжня Марі – красива й вишукана, як лялечка! Нехай буде так, як ти хочеш!

Жінка поцілувала донечку в золотоволосе тім’я і зупинилася, милуючись, як граційно та побігла обіймати татка. Влад-педагог розумів: робить зараз щось не те, що мав би, але Влад-тато танув від дотиків цього уособлення ніжності:

– Марі – то Марі. Як скажеш, принцесо.

Якраз тоді, коли Тетяна запхала в новомодну електричну духовку пиріг, у двері подзвонили.

Влад незадоволено встав, бо дружина багатозначно показала замащені борошном руки, і пішов відчиняти. На порозі стояла перша вчителька Марії-Марі.

Жінка, привітавшись, мовчки зайшла до квартири й попросила Марійку піти у свою кімнату.

– Маю до вас розмову, – неквапливо заговорила до Влада й Тетяни. – Говоритимемо про вашу доньку.

Таня витерла руки «вафельним» рушником, зняла халат, який захищав її одяг від кухонного бруду, і запросила вчительку сісти.

– Отже, говоритимемо про Марійку. Ваша дитина – дуже талановита. Помітно, що її розвитком займалися змалечку. Але зараз не це головне.

Учительці було під сорок – майже їхня ровесниця. Завжди акуратно вкладене волосся сьогодні було по-простому зав’язане в «кінський хвіст» – вихідний же. Проте навіть у такий день одяглася жінка в класичний костюм – сірий піджак, білу блузку і сіру спідницю нижче колін. Чорне пальто й такого ж кольору черевики залишилися біля входу. Краєм ока вчителька помітила, як дисонує її простий верхній одяг з розкішною коротенькою шубкою господині, що висить поруч.

Таня з Владом напружено переглянулися.

– Кілька місяців, які дівчинка провела в школі, дозволяють зробити висновок, що Марійка «не тягне» рівень нашого закладу. Та й узагалі я вважаю, що вона ще не готова до школи. Раджу перевести її до звичайного навчального закладу або ж ще на рік залишити вдома – хай підросте.

Очі Тетяни округлилися й налилися кров’ю.

– Як педагоги, ви маєте мене зрозуміти: дитина не може довго концентрувати увагу, швидко втомлюється. Я не знаю, як вам вдалося «просунути» її в нашу школу, але то не її рівень.

Десь хвилину всі мовчали. З-за дверей дальньої кімнати перелякано виглядала мала.

– Тобто, ви нам кажете, що наша дитина – дурна? – Тетяна ледве стримувала гнів.

– Ні, що ви. Я зовсім не це мала на увазі. Зрозумійте, так буває: є діти, які навіть у сім років менше готові до школи, ніж їхні однолітки. У цьому немає нічого страшного. Загалом…

– Та навіщо мені ваше «загалом»! – Влад устав і різко перервав учительку. – Моя дитина вчитиметься у вашій школі – і крапка! А не можете навчити – переведемо в інший клас. Не буде такого, щоб донька кандидата наук сиділа вдома до восьми років!

– Та ви хоч знаєте, що ми її у п’ять хотіли в школу віддавати? Вона вже вміла читати! А ви кажете «не тягне»! Хочете хабаря – так і скажіть, – Тетяна ходила навколо вчительки, викрикуючи кожне слово й махаючи руками.

Педагог піднялася зі стільця й позадкувала до дверей.

– Ваше право, я мала попередити.

Марійка-Марі спостерігала за всім, що відбувалося, з дверей своєї кімнати. Вона достеменно не розуміла, про що говорять дорослі, але відчувала, що винна у сварці.

Уривки татової телефонної розмови, що долинали з передпокою, світло на ситуацію не проливали: «Завтра ж…», «До іншого класу…», «Ця некомпетентна…», «Буду винен…».

Нарешті батьки покликали Марійку до себе.

– Доню, ходи обійму! – мама взялася обціловувати найкрасивіше на світі личко. – Маємо тобі щось сказати. Із завтрашнього дня вчитимешся в новому класі. Ти ж не сумуватимеш через це?