Ольга Саліпа - Зламані речі

– Так за життя хапається, аж шкода. Що ж то з нею буде в дитячому будинку, – хитала головою стара санітарка, що прибирала палати. – Соколятко…

У відділенні патології новонароджених покинуту дівчинку називали Соколятком. Здавалося, вона навіть трішечки всміхалася, коли чула це слово. Хоча де було ще їй, такій крихітній, щось розуміти…

А вже в будинку маляти дівчинці дали неприємне для вуха ім’я Регіна. На честь якоїсь актриси, але хіба то мало значення? Чи могла б у неї бути доля знаменитої тезки, якщо її засудили на муки ще в лоні матері?

Ма-а-аша… Ма-а-а-аша… І не дай бог – Марія… Ну чому її назвали таким простим та інфантильним іменем?

Дівчинці було сім, але вона вже точно знала, що особлива. Десь із другого року життя, коли її блакитні очі стали особливо виразними, а плечей торкнулися золотисті кучері, мама з першим промінням сонця садила Марійку на підвіконня і милувалася, як виграє світло на волоссі та шкірі малої.

– Владику, ти лише поглянь! Вона – справжнісінька лялька! Хіба це лише тому, що моя?

Влад, тато дівчинки, збираючись на роботу в тернопільський виш, кидав погляд на дружину й донечку:

– Наша, Тетянко. Та й не лише тому. Марійка – красуня. Як і ти.

То був обов’язковий ритуал. Чоловік цілував кохану в чоло і, не чекаючи сніданку, виходив на вулицю з квартири в «австрійському» будинку, сідав за кермо власної автівки та їхав.

Марійка махала таткові з вікна й тішилася від звуків машини, що зникала за рогом вузької вулиці. Тоді своє авто мали лише обрані. Це був показник статусу.

Тетяна, мама Марійки, знімала доньку з підвіконня, одягала в легку домашню сукню й садила між ляльками, поки сама готувала сніданок собі й донечці. Дитина росла спокійною. Жодних тобі істерик чи вибриків, ніякого шила в попі, як в однолітків. Десь за пів години Тетяна знаходила малу в тому ж місці і в тій же позі – між ляльками. Дівчинка уважно розглядала кожну з них, розгладжуючи маленькими ручками складочки на сукнях.

Тетяна хапала малу на руки, цілувала в обидві щоки й несла в кухню. Жінка сама інколи боялася своєї любові до донечки. Списувала ці почуття на те, що Марійка була пізнім дитям – довгожданим, виплаканим і вимоленим перед Дівою Марією. Та й назвали дитину на честь Богородиці, бо лише її покров допоміг витягнути крихітку з того світу.

Марійчині батьки, поважні викладачі фінансово-економічного інституту, одружилися, коли обом було по двадцять п’ять. До того часу вже встигли заробити і високі посади, і трохи грошей. Влад, єдиний нащадок відомого професора, привів дружину в простору квартиру з високою стелею в старовинному будинку. Мама, з якою жив до того часу, з полегшенням залишила сина невістці й подалася жити в село – «відпочивати на старості літ». Поповнення родина чекала аж сім років. А коли вже зневірилися – сталося диво: Таня завагітніла. Вік дався взнаки – народила передчасно. Дівчинка мала проблеми із серцем і потребувала операції. Два місяці від її малесенького ліжечка не відходили батьки й лікарі – боялися зупинки серця. А коли вага дозволила оперувати, за шалені гроші Влад привіз зі столиці відомого професора медицини, кардіохірурга Нестора Павловського. Поки той чотири години «чаклував» над сердечком дівчинки, Таня з Владом молилися…

Операція вдалася, але Марійка назавжди залишилася бліденькою й хворобливою, аж занадто ніжною. Таня оберігала її від усього: не пускала гратися до інших діток, не дозволяла підходити до домашніх тварин, лазити по драбинах; навіть коли малá голосно сміялася, на обличчі мами читався страх.

Танина любов до донечки була безмірною. Коли одного разу чоловік заговорив про те, щоб запланувати ще одну дитину, жінка аж підстрибнула з місця від обурення:

– А як же Марійка?

Чоловік здивувався:

– А що Марійка? Невже вона після цього перестане бути нашою донькою?

– Ти ж розумієш, що друга дитина вимагатиме нашої уваги й часу? Як це витримає наша дівчинка?

– Дивна ти. Таке враження, що в інших людей немає по двоє, а то й по троє дітей. Чи вони всі нещасні?

– Та мені байдуже до інших, – Тетяна хотіла кричати, але не дозволяла собі цього робити у своєму домі: боялася налякати Марійку. – Я не зможу любити когось іще. Не зможу ділити своє серце.

Влад поблажливо поцілував дружину в скроню, списуючи її поведінку на післяпологову депресію, що затягнулася. Вирішив, що розмову про другу дитину варто перенести на пізніше.

Але «пізніше» так і не наставало.