– Я читав ваші твори, і переконаний, що вони мають виходити руською для нашого читача. В них стільки живого, того, що є в кожного з нас. Ніби ви от так просто підглянули в наші села та будинки. То зовсім інша література, ніж була до цього. Така, яку схочуть люди, – від інтелігента до селянина. Я впевнений.
Кожне слово відбивалося в свідомості Ольги, як удар у великий бубон, і приємно резонувало. Потім вона навіть не могла добре пригадати, що ще казав Осип. Хіба що пообіцяла вже днями прийти до нього зі своїми творами в газету і на прощання чомусь не подала йому звично руки, а просто ледь помітно помахала.
Тільки-но Осип пішов, як Ольга сіла писати Августі. Руки зрадливо тремтіли, і літери виходили кривими, ніби розбігалися по сторінці: «Августо, рідненька моя, то він. То нарешті він. Той чоловік, за яким я буду почуватися щасливо. З яким мені буде цікаво і добре».
І ось, зараз, вона йде до нього у редакцію вулицею, яку знає, як свої п’ять пальців, але чомусь усе навколо здається їй новим. Але найдивніше – навіть не у тому всьому, що вона бачить, а десь усередині – тепле і трохи колюче відчуття, що наповнює всю аж до кінчиків волосся.
І що такого особливого в цьому чоловікові? Важко сказати, чи він красивий. Симпатичний та ставний – так. А чи є в ньому якась особлива краса? Хто знає…
Ольга притисла стос паперів під рукою, щоб узятися двома долонями за масивну ручку дверей редакції і всім тілом навалилася на них, аби відчинити. Двері піддалися. В ніздрі вдарив задушливий запах чорнила, фарби та газет.
До Осипа треба було підніматися на другий поверх. Ольга йшла рипучими дерев’яними сходами і роззиралася навколо. Цокіт друкарських машинок спочатку дратував, але вже за кілька хвилин до нього звиклося. Поки піднімалася нагору – повз неї проходили люди. Лише дехто з них на кілька хвилин затримував погляд на обличчі Ольги, ніби пригадуючи, звідки її знає, але здебільшого всі дивилися повз неї, наче її не було тут узагалі.
Осип стояв біля вікна свого невеличкого кабінету з паперами в руках, повернутий боком до вхідних дверей. Було б дурницею зайти відразу і не скористатися шансом розгледіти його, поки не помічає. Чоловік не дивився у написане, а розглядав щось за склом. Світло падало саме на його обличчя, й Ользі здавалося, що вона бачить кожну складку біля його очей. Раптом Осип наче відчув її погляд і якось смішно, навіть по-дитячому потер долонею око під окулярами саме там, де вона щойно дивилася.
Зараз він повернеться й її буде викрито – чекати більше не можна. Ольга несміливо постукала.
– Це Ви, Олю? – голос Осипа звучав розгублено, так, наче вона застала його за якоюсь таємною справою. Його очі бігали, а пальці стиснули папір у руках так сильно, що той зім’явся.
– Перепрошую, що без попередження, – знітилася гостя.
– Що ви, що ви, навіть не думайте вибачатись! Я чекав на вас із тієї самої хвилини, коли вийшов з вашого дому. – Чоловік поклав папери на стіл і відсунув стілець для гості. – Сідайте. Я маю добрий чай, якщо ваша ласка буде його скуштувати, то я пошлю когось у сусідній будинок за гарячою водою. Ви не проти?
– Можна? – Жінка оглянула кабінет Осипа, знайшла, куди покласти стос своїх записів і сіла на стілець. Осип на кілька хвилин вийшов, аби розпорядитися стосовно чаю. Ольга погладила вказівним пальцем клавіші на друкарській машинці, що стояла на краю стола. Гладенькі та приємні на дотик вони, здавалося, зберігали тепло рук господаря. Поряд лежало письмове приладдя – навіть у редакції такої знаної газети багато чого писалося від руки. Ольга пройшлася пальцем по випуклому візерунку чорнильниці, зробленої з якогось металу.
– То здебільшого для листів. – Осип стояв за її спиною і, схоже, вже давненько.
– Перепрошую. Мені завжди цікаве письмове приладдя. Вважаю такі речі дуже особистими.
– І то правда. Не тільки для письменників. Знаєте, кожна наша думка – то всього лише хмарка, що літає десь над головою. А коли за неї береться перо – тоді та думка і народжується по-справжньому.
– Знаю, що ви, Осипе, теж пишете, і непогано.
– Не смішіть мене, – чоловік закинув голову назад і закрутив у різні боки. – Мені з вами не зрівнятися.
– Та навіщо комусь із кимось рівнятись? – Ольга підвелась і підійшла до вікна. – Ви – самі по собі, і я – сама по собі. Чула про вас у літературному товаристві, говорять досить хороше. Сама, зізнаюся, ще не читала – нема часу за письмом. – Жінка кинула погляд на стос паперів, що їх тримала в руках. – Я вам свою повість принесла. Якщо зацікавить – буду рада почути думку.
Читать дальше