Ольга Саліпа - Будинок на Аптекарській

– Що двісті? – Ляна зітхнула. Якийсь день загадок.

– Двісті гривень. Його ціна – двісті гривень.

– Я заплатила тисячу, – збрехала Ляна, щоб не виглядати в очах хлопця зовсім дурною.

– О, то тебе обмахлювали, – Ніколай розреготався так, що аж схопився за живіт.

Супер. Цей особливий хлопчина сміється з неї, Ляни, що із червоним дипломом закінчила істфак. Але сміється справедливо. І все через те, що посоромилася зізнатися в тому, що чогось не вміє. Скільки разів мала через це проблеми, але нічого не навчилася.

Згадала, як одного разу із старшими хлопцями тут, у Хмельницькому, полізла в кабіну будівельного крану. Коли опинилася нагорі й глянула вниз – тіло наче паралізувало. Бо Ляна страшенно боялася висоти. Але нікому про це не сказала, бо не хотіла чимось поступатися друзям. Злізти вниз їй допоміг товариш Дмитро. Коли торкнулася ногою землі, розплакалася. А той не розсміявся, як Ляна боялася, а покрутив пальцем біля скроні:

– І нащо лізла, якщо боялася?

– Бо хотіла, як ви.

– Дурна. Була б біди наробила й нам, і собі. Через силу – ніколи не буває добре.

Цікаво, де тепер Дмитро? Треба спитати бабусь біля під’їзду.

Ляна взяла паперівку з кавою і сьорбнула ковток: гаряча. Цікаво, як Ніколаю вдалося принести її здалеку і не остудити.

До своєї порції хлопець навіть не торкнувся.

Головне, що Ляна зрозуміла за цей день – навіть якщо вона залишиться тут зовсім недовго, поки Ніколай не знайде іншу роботу, а вона не вигадає, що робити з магазином і речами, їй треба буде вчитися. Інакше такі от «фейли» траплятимуться щодня.

«То ти вже вирішила не продавати магазин?» – спитала сама себе в думках і зітхнула.

– Ти не сумуй, – поклав їй руку на плече Ніколай так само, як недавно заспокоювала його вона сама. – Віктор – єврей, він кого хочеш перехитрить.

Ляна округлила очі:

– А ти звідки його знаєш? Місцевий?

– І так, і ні. Колись розповіли, – хлопець уперше за весь час на мить перестав посміхатися. – А про Віктора мені дядькоанатолій розказував.

Єврей… Коли Ляна розповідала комусь у Києві, що народилася у Хмельницькому, найчастіше в людей це місто асоціювалося саме з єврейськими погромами. Ляні тато про них теж розказував. Мама страшенно за це сварилася, бо вважала, що то застрашна «казка» для малої дитини. А сама Ляна ті розповіді любила. Хоч і плакала потім ночами, жаліючи єврейських діточок, котрі залишилися без батьків.

Тоді, у лютому 1919 року, до командира Запорізької козацької бригади Івана Семесенка дійшла інформація від розвідки, що в Проскурові готують більшовицьке повстання. Проскурів на той час був повітовим центром губернії, мав вигідне прикордонне розташування і залізницю. Саме тому тут часто дислокувалися війська. Більшу частину населення на той час складали євреї. Чому в повстанні зробили винними саме їх – досі велика загадка для дослідників. Ляна, навчаючись в університеті, зустрічала сякі-такі праці на цю тему. Але за часи «радянщини» до мас людських просочувався лише один висновок – у погромі, що забрав життя кількох тисяч євреїв, був винен Петлюра.

Кілька років тому в пресі також «розкручували» скандал про антисемітство і націоналістів. Ще тоді Ляна згадала про Проскурівський погром. Виявляється, сварити українців і євреїв досі залишається безпрограшним варіантом політичної боротьби.

Семесенко – молодий хлопець, попереджував євреїв про те, що застосує силу, якщо ті не перестануть допомагати більшовикам, а згодом придушив перші прояви непокори і відразу ж кинувся нищити євреїв, які, на його думку, були заколотниками. Щоправда, заборонив грабувати і ґвалтувати. Є дані, що лист від Петлюри про те, що погром треба припинити, надійшов уже за три години від його початку. Ляну завжди вражала така оперативність. Тоді ж не було ні мобільних, ні навіть стаціонарних телефонів. Тому можна вважати, що реакція Петлюри була миттєвою. Семесенка по тому забрали у в’язницю. Але про це вже мало хто знає. Петлюра навіки залишився в історії Радянського Союзу антисемітом, а погром в лютому 1919 року – найнеприємнішою сторінкою в історії Проскурова.

Цікаво, що під час погрому постраждали лише родини бідних євреїв. Ляна добре пам’ятає, як батько водив її Проскурівською і показував уявну лінію, яка розмежовувала колись місто за соціальним станом. По один бік жили і гендлювали багаті євреї, по інший – бідні. Саме бідні й потрапили під гарячу руку гайдамаків Семесенка.

Кажуть, тоді сиротами в місті залишилися близько 1000 дітей.