Ольга Саліпа - Будинок на Аптекарській

Мокрий від поту одяг липнув до тіла. Коли Ляна нарешті разом з потоком людей вийшла на кінцевій, її мало не знудило. Сьогодні все було погано.

Дорогу до батькового магазину знайшла на диво швидко. Не така вже вона тупа, як думав Іван.

Ніколай вже був на місці. Сидів у тій же позі, що й минулого разу, посміхався. Ляні навіть здалося, що в перші кілька секунд він її не впізнав і зараз знову запитає, хто вона і чому прийшла. Але раптом обличчя хлопця зм’якло, і губи ще ширше розтягнулися в посмішці.

– О, ви! – звівся на ноги і зловив Ляну за руку. – А я думав, покинете Ніколая тут самого й ніколи не повернетеся, як дядькоанатолій.

Ляна вже відкрила рота, щоб нагадати, що батько помер, але вчасно схаменулася. Бо що вона знає про хворобу цього хлопця? Раптом він зараз впаде в істерику від шоку. Тільки цього й бракує.

– Показуй, що тут і як, – поблажливо посміхнулася до нового знайомого.

Ніколай аж підстрибнув:

– Головне – книга! – дістав із шафи товстезний засмальцований зошит і розгорнув посередині. – Ось тут – номер товару, – провів пальцем по першому стовпчику накресленої від руки таблички. – Далі – дата, ціна придбання, контакти того, хто нам продав річ. Два крайні стовпці – дата, коли комусь його продаємо ми, і контакти покупця.

– Ого, – прицмокнула Ляна, глянувши на пронумеровані сторінки, – майже нотаріальна книга.

Ніколай витер рукавом слину, що зібралася в кутиках губ.

– Ага, дядькоанатолій любив порядок у тому. Все мало бути записано. Він по кілька разів перевіряв, щоб я чого не наплутав, а часом і сам вносив товар до зошита.

Ляна звела брову: її тато і порядок, за розповідями мами, то були речі несумісні. Та й зі стану квартири видно, що він явно не педант. Ось як, виявляється, буває: вдома нехлюй, а на роботі – еталон порядку.

– А ось тут, – Ніколай махом перевернув старий стілець, що опинився під рукою, – тут номер власне на товарі, – провів пальцем по прямокутному шматку паперу, приклеєному до ніжки стільця. – Тут номер, і там, в зошиті. Розумієш? – глянув Ляні в очі, ніби вона мала дитина, а він – вчитель, що пояснює додавання.

– Розумію. Нічого складного, – посміхнулася у відповідь і відвела погляд. Дивитися у очі цього хлопця чомусь було моторошно.

– Запам’ятай! – підняв палець вгору.

До кінця дня Ніколай примушував Ляну знаходити номери на речах і відшуковувати їх у зошиті, ніби приймав іспит. Навіть чоло хмурив як професор. Мабуть, саме так колись вчив його самого господар магазину. Ляні таке марнування часу добряче набридло, але покупців й без того не було, тож займатися чимось кориснішим не випадало. Зате було досить часу, щоб роздивитися навколо.

Старі речі стояли, лежали, висіли в кімнаті без будьякої системності. Поряд із шкатулкою з грубого дерева – радянський барометр з тріснутим шклом, на вішаку – старі армійські шинелі, а між ними – пожовкла від часу «канадська» блуза із рясним жабо – експонат вже Ляниних сучасників. Меблі різних часів і якості стояли притул одні до одних і, здавалося, аж штовхалися ліктями в тісноті. Поміж іншими експонатами – старезні зошити, теки, стовпці листів, зв’язані мотузками. Пахло нафталіном, фарбою і вологим папером. Ніздрі щипала пилюка, щойно торкнешся хоча б до чогось.

– Дядькоанатолій, – Ніколай чи то схлипнув, чи занадто різко набрав повні груди повітря, – дядькоанатолій купував в людей старі письма, спогади, щоденники. Казав, що колись хтось прийде і купить то все для історії. Але ще ніхто нічого з того не купив.

Ляна взяла перший-ліпший зошит, глянула на номер товару і відшукала такий же у книзі обліку. Побачивши, за скільки татко купив цю писанину, присвиснула:

– Так вести бізнес – повна дурня.

На очі Ніколая набігли сльози.

– Слухай, я не кажу, що ти чи тато дурні, – поклала йому руку на плече Ляна, і хлопець аж відсахнувся з несподіванки. – Та й що я взагалі тямлю? Заспокойся.

– А я вірю, що хтось прийде, – надув губи Ніколай. – От вчора, наприклад! – зловив обома долонями дівчину за праву руку. – От вчора приходив поляк за листами. Живі гроші платив. Але я, дурень, того пакунку не знайшов. – Хлопець торкнувся долонею до губ і завмер: щойно він заперечував, що є дурнем, а тепер сам себе так назвав. Ляна поблажливо посміхнулася і махнула рукою, щоб не переймався. – Так от, зшитку я не знайшов, – продовжив після паузи Ніколай. – Як бачите, я до справи не вдатний.

Ляна зловила себе на тому, що, на диво, їй вже неважко розуміти мову батькового помічника. Звикла.