– Ти мене налякав.
– Пробач. Не міг відірватися від того, що бачив. Ти красива.
Михайлина смакувала цими словами й намагалася розпробувати ті відчуття, які від них виникли. Страх? Щастя? Радість? Щось дуже перемішане. Щось нове.
– Йди, злию тобі на руки, – зібралася з силами й розігнала Людвігові чари у своїх думках.
Той підставив долоні під струмінь, але не переставав дивитися на неї. Так і вмивався, не відриваючи погляду від її обличчя.
До столу сіли десь за годину. За вікнами вже зовсім стемніло.
Євка подала порізану шматками печену рибу, приправлену травами, тонко порізаний відварений буряк, политий чимось солодким і перекладений шматками білого сиру.
Діти, сяк-так поївши страви, потягнулися за пахкою бабою з родзинками.
Голодна з дороги Михайлина мало виделку не проковтнула, коли спробувала м’ясистого коропа з розмарином та чебрецем, – тепер вона висмакувала, що то за трава. А жовта, як сонце, баба танула в роті.
– Це справді смачно! – Михайлина трималася з Євкою стримано, бо й досі не розуміла, як із нею поводитися.
– Тода, – подякувала на івриті. – Ой, що ви, – несміливо зиркнула з-під ріденьких вій та, коли зрозуміла, що мусить щось сказати, – це не я. Моя мама, Циля, готує для пана Людвіга, а я так – підмайстер. Ну, ще хіба за дітьми дивлюся, – здавалося, дівчина зараз зомліє від хвилювання.
– І за хлопцями, – гмикнув Стефан з повним ротом їжі.
Євка зашарілася, а Людвіг гостро глянув на сина з-під лоба.
– Чи маю тепер я називати вас «мамо»? – пафосно заговорив Стефан до Михайлини.
Жінка жестом спинила чоловіка, котрий уже набрав повітря в груди, щоб поставити сина на місце.
– Мама у людини лише одна – та, що народила. Нема їй заміни.
– Моя вам повага, – Стефан зробив жест, що мав би означати знімання капелюха. Дівчатка лише водили очима то на одного, то на іншого.
– Стефане, – Людвіг зберігав самовладання, – чи ти би не хотів перенести розмову на пізніше? За вечерею хочеться спокою.
– Тепер ми говоритимемо польською? – той ніби не чув батька.
– Ви – як схочете. А я – тільки польською. Порозуміємося.
– Досить, – Людвіг різко встав, – повечеряли. – Пішов кудись у будинок.
– Доїдайте, – Михайлина посміхнулася до дівчаток, котрі не знали, що їм робити. – Євка за вами прийде.
Стефан підкреслено повільно доїв страву і вийшов теж.
Михайлина почувалася, ніби хтось шубовснув на неї холодною водою. От тобі й сім’я…
Спочатку позбирала посуд зі столу і занесла на кухню, що виявилася невеличкою кімнаткою в кінці довгого коридору, далі, вже на правах господині, обговорила з Євкою страви на завтра. Ніби відтягувала ту мить, коли треба буде йти до Людвіга. Зрештою, зібравшись на силі, відчинила двері в спальню.
Чоловік стояв спиною до неї у величезних ночвах і поливав себе водою з ковша. Місячне світло крізь вікно падало на його шкіру золотою хвилею. М’язисте тіло, сильне і здорове, незважаючи на вік, притягувало погляд.
Михайлині перехопило подих. Боялася поворухнутися, щоб не видати себе. Тим часом при кожному русі його рук її груди вибухали вогнем: пекучим, але приємним: її чоловік. Її Людвіг.
Чоловік вилив ківш води на голову і лівою рукою провів по обличчю, щоб стерти краплі. Далі повільно ступив на дерев’яну підлогу. Вода тонкими цівками стікала по його шкірі.
– Тепер ти, – промовив, не повертаючи голови.
Михайлина стрепенулася: невже чимось виказала себе? Щоки спалахнули рум’янцем.
Тільки потім зрозуміла, що вхідні двері повністю відбиваються у великому, у весь людський зріст, дзеркалі.
Коли Михайлина зняла сукню і залізла у ночви, Людвіг встав над нею голою і сам взявся поливати її теплою, напареною на травах водою.
– Ромашка і чебрець, – посміхнулася, вдихнувши приємний аромат.
– Молодець. Ти чутлива, – сказав чи то про нюх, чи про тіло, яке відгукнулося на його мимовільний дотик трепетом. – Михайлино, Михайлино, – повторив, ніби пробував на смак її ім’я. – Місю. Називатиму тебе Місею. – Обережно, ніби вичікуючи її реакцію, поцілував дружину в плече.
Михайлина-Міся підвела очі у дзеркало і почервоніла від побаченого: вона сама гола сидить у різьблених ночвах, а Людвіг, чоловік, котрий ще недавно лякав її, схилився над нею і обціловує її плечі.
Навіть зараз, через роки, стоячи позаду свого чоловіка перед тим самим дзеркалом, Михайлина бачила перед очима ту скромну дівчину і досвідченого чоловіка, що відкрив для неї не лише таємниці тілесних любощів, але й багато іншого: Людвіг, бачачи її інтерес до науки, не перечив, щоб дружина вивчала аптекарську справу, і часто радився з нею із різних питань. Бо, крім аптеки, треба було займатися і ділами думськими, куди його вже кілька років як обрано гласним.
Читать дальше