1 ...7 8 9 11 12 13 ...26 Людвігу вже було майже шістдесят, але сивина лиш ледь-ледь посріблила скроні. Невисокий, проте досі стрункий чоловік дивився перед себе гострим поглядом чорних, як ніч, очей. Пригадала, як злякалася його, коли побачила вперше.
Людвіг, що знався з одним зі старших братів Михайлини, теж провізором, приїздив у Кам’янець у справах і залишався ночувати у їхньому домі, але до молодої дівчини, здавалося, не мав діла. А вона сама вже закінчила гімназію і ніжилася в татовій любові, далека від всього, що відбувалося навколо. Не помічала, як на очах старіють батьки, знаючи, що їх старший син Еразм, котрий подавав величезні надії, бо закінчив духовну семінарію і отримав ступінь магістра в Санкт-Петербурзі, за участь у повстанні 1863 року відсидів у в’язниці й вимушено катується на копальнях десь біля Чити. Не розуміла нічого, коли батько покликав її до столу і вперше познайомив із знаним проскурівським аптекарем Людвігом Деревоєдом.
– Людвіг цього року овдовів, – говорив батько, не підводячи очей, поки мама викладала страви перед гостем, – і приїхав, щоб засватати тебе за дружину.
Михайлина говорила спокійно, як і належало добре вихованій польській дівчині, але слова її, здавалося, відбивалися від стін:
– Хіба для того ви мене віддавали вчитися, щоб тепер не спитати, чи хочу я йти за цього чоловіка? – розвела руками і метнула поглядом у Людвіга. Якраз у ту мить він звів на неї свої чорні очі, ніби пронизав ними наскрізь. Михайлина оніміла. Шкіра вкрилася сиротами, а дивний трепет залоскотав у сонячному сплетінні – то це тепер йому вона належатиме?
– Я бачив, що ви – дівчина з характером, – але щоб аж так? – розсміявся з її витівки Людвіг, і всі за столом полегшено зітхнули. – Силувати вас ніхто не буде. Я пропоную – ви думаєте. Приїду за тиждень, щоб почути відповідь.
Людвіг підвівся, не дочекавшись завершення вечері, витер м’ясисті губи білою хусткою, що за закордонною модою тепер подавалася до столу, і потис руку розгубленому батькові, котрий ніяк не міг второпати, розізлився гість на його доньку чи ні.
Що пережила Михайлина за той тиждень – годі було й згадувати. Перші два дні навіть не розмовляла з батьками – ображалася. А далі зловила себе на тому, що раз за разом згадує Людвігові чорні очі і той незвичний чи то страх, чи трепет, який відчула, зчепившись із ним поглядом. Деревоєд випромінював силу. Ця сила її водночас і лякала, і захоплювала.
Михайлина пригадала несміливі залицяння однолітків у часи навчання у гімназії – щіпання за руки, хапання за плечі й поцілунки, коли ніхто не бачить. Після тих поцілунків на щоках лишалися вологі сліди, Михайлина витиралася спідницею і ще день-два відчувала на собі запах тих заборонених любощів.
«Цікаво, як цілують губи Деревоєда?» – ловила себе на думці й сама ж її лякалася.
Рівно за тиждень вона вийшла до гостей з вечерею в руках і твердим переконанням відповісти «ні» на несподівані женихання у думках. Те, що сталося далі, не піддавалося жодному поясненню. Михайлина не раз намагалася згадати, як все було, але марно. Вона стояла перед Людвігом і дивилася йому в очі. Чорні, в’язкі. Здавалося, вони засмоктують її, як болото. Михайлина примушувала себе глибоко дихати, бо боялася впасти непритомна просто посеред кімнати. Дивний трепет, такий, як відчувала при першій розмові, прошивав усе її тіло дрібненькими стіжками. Вона казала: «Так, я вийду за вас» і не впізнавала власного голосу.
Батьки аж сплеснули в долоні від втіхи, а Людвіг стримано посміхнувся.
Що то було? Мара? Любов з першого погляду? Годі й зрозуміти.
Уже наступного дня після пошлюблення Людвіг найняв візника і перевіз молоду дружину до Проскурова.
Переїзд дався Михайлині легко – дорога з Кам’янця була не такою вже довгою, візник попався справний. Людвіг приїхав за нею сам і весь час мовчки сидів поруч, ледве торкаючись долонею її руки. А її від того дотику проймало наскрізь.
Михайлині було соромно за це відчуття. Суворе гімназійне виховання давалося взнаки – змалку її вчили, що тіло має бути підвладне розуму. А тут – хоч плач. Михайлина крадькома косилася на пухкі губи Людвіга й уявляла, як він її цілуватиме. Від того її кидало в жар.
– Це вулиця Олександрівська, – шепнув їй на вухо чоловік, коли повернули між красивих кам’яних будинків. – Серце міста, – посміхнувся втішено.
Михайлина зловила у його погляді ніжність, з якою він дивився навколо. Помітно, що він любить це місце.
– Тут у нас продають газовані води Барака, – показав на двоповерховий будинок поруч. – Далі – ресторан «Бель Вью» – думаю, буде нагода показати тобі його ближче. А там – наш дім.
Читать дальше