Ольга Саліпа - Будинок на Аптекарській

Візник зупинив коней. Михайлина глянула на ошатний одноповерховий будиночок, частину якого займала аптека:

– А там що? – показала рукою на вуличку, що вела ліворуч.

– Єврейські будинки.

Михайлина швидко глянула у вулицю, куди показував Людвіг: невеличкі одноповерхові будиночки з вузькими вікнами і дверима, що виходили просто на дорогу. Десь далеко кричали гуси, і їх голоси губилися між голосами людей. Уже вечоріло, і від того вуличка здалася надто темною.

Аптека, зважаючи на час, вже була замкненою. Людвіг обережно прочинив перед Михайлиною двері будинку і запросив всередину.

– Анна, Марія, Євдокія, – погладив по головах трьох дівчаток, що сполохано притулилися до стіни у просторій житловій кімнаті з великим столом, – мої доньки.

Серце Михайлини вилітало з грудей. Одна справа – бути дружиною чоловіка, який лякає і притягує, а інша – мамою його дітей.

– Скільки вам років? – присіла перед дівчатками і дивилася то на одну, то на іншу.

– Вісім, – наважилася сказати найстарша.

– Сім.

– Шість.

Діти обсмикували однакові довгі коричневі сукеночки, обшиті чорним мереживом.

«Носять жалобу за матір’ю», – подумалося Михайлині. Вона не зовсім уявляла, як поводитися, і схвильовано переминала в руках хустинку, якою витирала піт в дорозі.

– Будемо знайомі, – погладила їх по спинках і посміхнулася.

Анна, Марія і Євдокія запитально глянули на батька. Той ледь помітно кивнув, і дівчатка одна за одною вийшли з кімнати.

– Нехай йдуть спати. Завтра розговоритесь, – пояснив Михайлині. – Євко, де Стефан? – повернув голову в бік худої дівчини, що виглядала з-за одвірка.

– Сліха [1] Перепрошую ( іврит ). . Не знаю, – злякано глянула на Людвіга та, – я за дівчатами ледве встигаю дивитися, а Стефана й поготів не впильнуєш.

Євка, худа, аж прозора дівчина-служка, опустила додолу погляд і раз-у-раз зиркала з-під світлих рідких вій на Людвіга: сваритиме чи ні.

– Добре, – глибоко видихнув чоловік і зняв з плечей кафтан, – ми втомилися з дороги. Приготуй нам вмитися і поїсти.

– Юдейка на службі в поляка? – звела брову Михайлина, коли та сховалася у кухні.

– То довга історія. Її родина жила тут недалеко при моєму тестеві. Колись, 50 років тому, він врятував її батька – йому було ледь вісім, коли того спробували забрати у кантоністи. Сама знаєш, що би там з ним було – якщо би вижив, то примусили би прийняти християнство. От його родина й заповзялася помагати тестеві по господарству. То вже потім він вмовив, що хоча би платитиме їм за те гроші. Мені й самому довго було незручно від тієї служби, але Юлія, – осікся, згадавши про померлу дружину, але, побачивши схвальний Михайлинин погляд, продовжив, – Юлія любила і Євку, і її маму. Добра була жінка, м’яка, жаліслива. Може, аж занадто.

Михайлина спохмурніла: цікаво, як таку прислугу в Деревоєдів сприймають інші католицькі родини?

Вхідні двері рипнули, і жінка помітила тінь, що прошмигнула кудись далі.

– Стефане, зайди! – твердим голосом розрізав тишу Людвіг.

У кімнату, не знімаючи кашкета, нехотя увійшов підліток років чотирнадцяти.

– Ти де був?

– Та так, – дивився той батькові просто у очі. Від хлопця різко пахло куривом.

– На тому тижні тебе зловили за вимінюванням у солдатів тютюну. Чого чекати тепер?

– Я вже дорослий, – гмикнув той. – Та й там солдати не дуже старші за мене.

– Якби тобі так хотілося палити, то міг би просто купити тютюн у найближчій крамниці.

– Так нецікаво, – посміхнувся той на всі зуби.

Людвіг стиснув кулаки до білої шкіри:

– Ти поводишся негідно. Відкладемо цю розмову. Знайомся – це Михайлина. Вчора ми пошлюбилися.

Стефан не сказав нічого, хіба окинув жінку поглядом з голови до ніг.

– Вибач, – поклав їй руки на плечі Людвіг. – Трохи маю з ним клопоту. Такий складний вік, розумієш.

– Нічого дивного, – ледве стримувала тремтіння, яке викликав його дотик. – Таке пережити… Дасть Бог – він звикне.

Євка прибігла й повідомила, що вже нагріла води на вмивання, далі подадуть вечерю, а купатися господарі будуть вже по тому, бо приготувати стільки теплої води до їх приїзду не встигли.

Людвіг показав Михайлині їхню спально – не дуже простору, але красиво обставлену меблями з грубого дерева. Посередині кімнати стояли ночви з теплою водою. Михайлина зняла дорожній костюм і полила з кухля на шию – вода змила не лише дорожню пилюку, але й втому. Дістала зі скрині, яку вже встиг хтось перенести із повозу, просту сіру сукенку й одягла її. Переплела волосся і кинула погляд в дзеркало. Просто за нею стояв Людвіг. Аж підстрибнула з несподіванки.