Ольга Саліпа - Будинок на Аптекарській

– Не все одразу, малий, – поклала йому руку на плече. Треба було якось знімати напругу, бо якийсь час доведеться працювати разом. – Не все одразу.

Ніколай від такого жесту аж розцвів:

– А хочете… А хочете, – роздивлявся навколо, ніби думав, що ж запропонувати, – а хочете, я за кавою в магазин збігаю? Тут недалеко. Тато ваш любив, – опустив очі додолу, – то я подумав, може, ви теж.

– Я – теж, – посміхнулася Ляна. – І переставай казати мені ви. Просто Ляна. Я ж не стара тітка, – підморгнула.

Ніколай махнув головою і вибіг з кімнати, як вибігає дитина, якій щойно дали гроші і дозволили йти за морозивом. Гроші! – Ляна схопилася з місця і вже хотіла наздогнати Ніколая і дати кілька гривень на каву, але у дворі його вже не було, а залишати магазин напризволяще було б дурницею. Ключа, щоб замкнути двері, Ніколай не залишив.

Зрештою, раптом що – хлопця тут, мабуть, всі знають, тож зможуть дати в борг. Або збігає вдруге.

Ляна вдихнула аромат жасмину, що ріс під стіною, втішилася, що нарешті зможе роздивитися все без зайвих очей.

Власне, на вулиці роздивлятися не дуже й було що. Звичайна стара хатина, обсаджена кущами жасмину і бузку. Бузок вже майже перецвів, але Ляна таки дістала кілька китиць, щоб прикрасити похмуре приміщення магазину. Обійшла подвір’я, налякала кілька ящірок, що чкурнули у дірки в цоколі хати, зірвала до бузку кілька конвалій, що розрослися щільним килимом попід огорожею. Нічого цікавого.

Почувши, як клацнула металом хвіртка, Ляна повернулася до ґанку – з кавою краще не затягувати. Любила напій дуже гарячим, поки не ставав занадто гірким.

Двері магазину були відчинені.

– Ніколай? – покликала впівголоса, щоб не налякати. Але хлопець не озивався.

Ляна увійшла всередину. В магазині було порожньо. У меншій кімнаті, що слугувала батьковим кабінетом, щось грюкнуло. Гамуючи серцебиття, Ляна обережно відчинила двері. Нікого.

Раптом з-за батькового столу випростався чоловік. Ляна відчула, як кров вдарила в п’яти, руки похололи.

– Перепрошую, – заговорив той дзвінко і неприємно, переминаючись з ноги на ногу. – Перепрошую. Я дуже незграбний. Стілець впав. Треба було підняти. Віктор. Стеж. – Простягнув руку.

Дівчина чула, як б’ється її серце:

– За ким стежити?

– О, так завжди. Так завжди, – прицмокнув той і сховав руку в кишеню. – Стеж – то моє прізвище, – простягнув руку вдруге. – Віктор Стеж.

– А-а-а-а-а, – зітхнула з полегшенням Ляна. – Ляна Яковенко, – відповіла легеньким потиском долоні.

– Співчуваю. Чув про вашу втрату, – похитав головою чоловік, запхав обидві руки в кишені й згорбився, ніби хотів скрутитися калачиком. На вигляд йому було років шістдесят, лисуватий і зморшкуватий. – Я був клієнтом вашого тата. Шкода, що його вже нема. Дуже шкода. Я от річ одну навмисне для нього беріг, а він взяв і помер, – розсміявся із власного жарту. Ляна спробувала натягнути губи в усмішці. – Може, якщо ви замість нього, то глянете? – помахав перед Ляниним носом годинником на ланцюжку.

Дівчина трохи повагалася, але зловила долонею годинник. Холодний метал приємно торкнувся шкіри.

– Працює, – підняв пальця вгору Віктор Стеж.

Годинник приємно пульсував у руці.

– Дуже. Дуже давня і коштовна річ. Ви ж бачите? Тільки ви можете оцінити. Донька такого батька. Ви ж бачите? – заглянув їй в очі.

– Угу, – Ляна примружила очі, щоб роздивитися дрібні візерунки на циферблаті. Вона зовсім нічого не тямила в старих речах, але зізнатися боялася. – Скільки просите?

– Копійки. Якби не потреба в грошах – я б повіз його продавати в Київ. А так – тільки вам можу довірити. Давня родинна реліквія, – зітхнув глибоко.

– То скільки?

– Три тисячі гривень.

– Ого, – Ляна звела брову.

– Добре, добре, не рвіть мені серце. Дві. Тільки для вас – дві, – надув губи чоловік.

Ляна трохи повагалася, але дістала з наплічника гаманець і відрахувала потрібну суму. Як-не-як, тепер це її бізнес. Треба вчитися заробляти.

Віктор Стеж розкланявся на всі боки і зник так само швидко, як з’явився.

– І що хотів цей шарлатан? – Ніколай стояв у дверях із двома стаканчиками кави і, як завжди, посміхався.

– Ти де так довго був? Я мало не вмерла зі страху.

– Магазин далеко, – знизав плечима той. – То що хотів Віктор?

– Приніс годинник на продаж, – махнула головою в бік полички, куди примостила річ.

Ніколай обережно поставив каву на стіл і взяв у руки годинник.

– Двісті, – підніс його до очей.