Ольга Саліпа - Будинок на Аптекарській

– Краще займайся домом, – сказав якось зопалу, коли походеньки повторилися й Міся наважилася про них спитати.

«Невже таки інша жінка?» – неприємно стиснулося серце у Михайлини.

З того часу Стефан змінився – його більше не бачили в гуртах, що були завсідниками сусідніх ресторанів чи простіших пивничок, хлопець з головою поринув у фінансові справи батькової аптеки та нерухомості, яку той встиг надбати за життя і тепер її винаймали у нього за гроші.

А Михайлина, затамувавши в серці образу за слова про те, що має займатися домом, взялася вчитися. Хіба даремно вона була кращою ученицею гімназії, втіхою батьків? Хіба не вона ночами сидить із трьома старшими дівчатами і допомагає їм зрозуміти науку? А тепер – дивитися за домом?

Із завзяттям гімназистки жінка взялася за фармацевтику і травництво. Читала книги, спостерігала, записувала. Мала Гелена з великою охотою ходила з мамою до кімнат, де виготовляли ліки, а особливо – до лабораторії, де відбувалися справжні дива: рідини у пляшках від змішування пінилися, змінювали колір, парували хмарами. Як живильну воду Михайлина ковтала «Лекції з фармакології» Дибковського і навіть вмовила чоловіка дозволити їй використовувати лабораторію для синтезу деяких речовин з лікарських рослин. Людвіг ставився до забаганки дружини поблажливо. Хіба він міг їй відмовити? Тим більше, що мала Гелена спостерігала за всім, що робила мама, з відкритим ротом.

А одного дня для Михайлини сталося справжнє диво: до їхньої аптеки, як до кращої у губернії, заїхав київський фармацевт, учень того ж Дибковського.

– Цікавитесь? – звів брову, коли побачив у рецептурній кімнаті аптеки жінку з книгою свого наставника в руках.

– Це аптека мого чоловіка, – знітилася Михайлина, – хочу розуміти, із чим він має справу.

– Тоді ви обрали добру літературу. Дибковський – спеціаліст по хворобах серця, але на студіях ми здебільшого вивчали фармакодинаміку атропіну, апоморфіну й органічних сполук. Цікава, скажу вам, річ, – підморгнув до жінки, що забула навіть кліпати очима – так була захоплена новим знайомим.

Чоловіка звали Йосифом. Він виявився давнім товаришем Людвіга і залишився погостювати на цілий місяць. Кожен вечір Людвіг і Михайлина спускалися з ним до лабораторії і з відкритими ротами слухали про новини у хімії і фармакології – все ж у Києві з тим було куди легше, ніж у провінційному Проскурові.

– Більшість наших аптек вже мало ліків виробляють самі, – з неприхованою гордістю ділився Йосиф. – Привозимо ліки з-за кордону, вироблені в промислових масштабах. Снодійні, жарознижуючі, дезінфікуючі.

– Якщо так і далі піде, – замислився Людвіг, – то зовсім скоро ліками торгуватимуть не в аптеках, а в магазинах разом з їжею чи галентереєю.

Йосиф знизав плечима. На догоду щедрому господарю він радо ділився новими знаннями, і вже за місяць перед Людвігом і Михайлиною відкрився цілком новий світ експериментальної фармакології, де треба було мати знання і з біології, і з хімії. Відтоді Людвіг затявся винайти новий, особливий препарат, який його прославить.

Через цю забаганку чоловік весь вільний час проводив у лабораторії. Відволікався хіба на засідання думи, справи торгові і дивні нічні вилазки разом зі Стефаном. Повертався з них у піднесеному настрої, і у Михайлини щоразу частіше з’являвся сумнів, чи не розважаються вони із пропащими дівками у салоні мадам Бетті чи, ще гірше, з дівками, що пропонують себе, вульгарно походжаючи Олександрівською до залізничного вокзалу.

І в один з таких вечорів Михайлина вирішила діяти. Вклала спати Гелену, попросивши Євку за нею придивитися, вдягла стару дорожню сукню, позичила у тієї ж Євки непримітний плащ і високі черевики, які та тримала спеціально для виходу на ярмарок, і вийшла слідом за Людвігом і Стефаном.

З боку Аптекарської чулося звичне для цієї місцевості ґелґотання гусей – тут, біля торгових рядів, місцеві звозили до одного з купців з цілого міста яйця і живих птахів, і ті надривали горло, чекаючи своєї участі. У ресторані «Слон», як завжди у цю пору, грав живий оркестр, і його мелодія, змішавшись із ґелґотанням гусей і іржанням коней чийогось візника, створювала справжню вечірню какофонію Проскурова.

Люди прогулювалися Олександрівською здебільшого парами. Самотніх перехожих зустріти можна було рідко. Хіба чийсь служка біг до магазину Журавльова за шматком шинки на вечерю чи до Шейнбарга за гасом. Інших нагальних справ у Проскурові в такий час не було.