Ольга Саліпа - Будинок на Аптекарській

Ніколай ідею сприйняв добре і пообіцяв допомогти з описом кожної речі.

Почалася робота: Ляна завела сторінки магазину в Інстаграм і Фейсбук, фотографувала антикваріат, викладала в мережу і паралельно поширювала пости на тематичних форумах. А ще проходила кілька курсів із продажів у мережі.

«В інтернеті вас зустрічають по ніку», – казав котрийсь із них. Але Ляна, коли реєструвалася, над цим довго не думала – назвалася просто «Антикварка».

Справа повільно, але закрутилася. Перші невеликі замовлення з’явилися за кілька днів, і до Ляниного маршруту дім-магазин-дім додалося ще крихітне відділення «Нової пошти». У котрийсь із днів оператор у відділенні розкрив її паспорт і здивовано підвів погляд:

– Ляна? Не може бути!

Дівчина хвилину-дві вдивлялася в обличчя молодого чоловіка. Глибокі ямочки на щоках, світло-русяве волосся і ніс «картоплиною». Щось таке знайоме…

– Дімон! – схопила його за руку, ніби злякалася, що він втече. – А я недавно про тебе згадувала!

– Нічого собі, – молодий чоловік роздивлявся Ляну з ніг до голови. – Якби не прізвище та ім’я – я б тебе не впізнав. Це ж які ми малі були, як ти поїхала! Дивно, що ти мене пам’ятаєш.

– Пам’ятаю, як ти з будівельного крана мені злізти помагав.

– Як би я не поміг? Я ж у тебе закоханий був.

Ляна опустила очі, а Дімон навіть не відвів погляд.

– Я й не знала.

– Слухай, а давай ввечері – на каву? – чоловік окинув оком чергу, що встигла зібратися за Ляниними плечима.

– Давай. Бо мені тут і поговорити ні з ким.

Ляна помахала Дімону «па-па» і вийшла на вулицю. Вже у самому під’їзді згадала, що навіть не залишила йому свій номер телефону. Отже, сьогодні кави не буде. Доведеться завтра зайти знову. І хто знає, чи ще потрапить на Дмитрову зміну.

Надвечір задзвонив мобільний.

– Ти готова? – почула в слухавці голос Дмитра. – Я вже у дворі.

– І як ти дізнався мій номер? – єдине, що здогадалася спитати.

– Ну ти смішна. Це ж Нова пошта. У нас є вся база.

Надворі вечоріло, Ляна знайшла у валізі байкову сорочку й накинула на плечі – їхала вона сюди на два-три дні, тож про те, щоб взяти трохи одягу, не подумала. А щодо теплого – й поготів. Ще трохи – і доведеться влаштувати собі шопінг на місцевому ринку.

Дімон сидів на лавці, де вдень вигрівали на сонці кістки бабусі.

– А я вже тут не живу, – обвів жестом подвір’я. – Батьки у Бостоні. Емігрували у двохтисячних. Вчителі тоді ледве виживали. І сестричка там. А мене тоді залишили з бабусею.

– То ти живеш із нею, – Ляна сіла на лавку поруч й обвела поглядом вікна будинку, силкуючись згадати, за якими була квартира Дмитра.

– Бабуся померла недавно. Від раку.

– І мій тато помер.

– Чув. Співчуваю. То ось чому ти приїхала.

– Угу. Хоронити.

– Слухай, ми підемо на каву, – вперше за весь вечір глянув їй в очі Дмитро, – чи так і будемо тут сидіти, як старі?

Ляні відверто полегшало – розмову на неприємну тему закрито. Десь у дворі запищала автомобільна сигналізація. Дівчина мимоволі повернула в її бік голову: не Іван. Дивно, але його «шевроле» не бачила з того дня, коли зачинила перед його носом двері квартири.

– Коли ти поїхала в Київ, – Дімон запхав руки в кишені, – я навіть батькам своїм сказав, що вступати поїду в столицю і знайду там тебе.

– І вступив? – посміхнулася.

– Ні. Спочатку було медучилише. Але з медициною не склалося. Вчився далі. Став слідчим поліції.

– То як тебе з поліції занесло в «Нову пошту»?

– Та так. Сталося дещо. Не хочу про це. Одним словом – мене звільнили.

– Жалкуєш?

– Проблем – менше, зарплата більша. За чим жалкувати? Хіба за пригодами. А ти де?

– В Києві, закінчила юрфак, працюю в архіві.

– Теж з пригодами так собі, правда?

– Правда, – Ляна не знати чого заусміхалася. – Часом думаю, що вмру від нудьги.

Дмитро різко зупинився посеред дороги:

– А знаєш, що я подумав! Ну його до біса, ту каву. Поїхали на картинг!

Ляна навіть не думала сперечатися. Вже за півгодини, проїхавшись у майже пустій маршрутці, вони знайшли у центральному парку картинг і ганяли навперегін. Трохи завеликий шлем сповзав на очі, а двигун ревів так, що можна було оглухнути, але Ляна почувалася супер.

– Правда, круто? – Дмитро подав їй руку і допоміг вилізти з автівки, коли час оренди закінчився.

– Крутезно! – Ляну розпирало від щастя. – Я давно так не дуркувала!

– І я, – Дімон обняв її за плечі. – Кави?

– Води, – закотила очі Ляна. – Вмираю від спраги.