Ольга Саліпа - Будинок на Аптекарській

– Одним словом, ніхто твого гостя шукати не буде.

– Дімон, мені страшно.

– Слухай, може, я тебе зараз ображу, але скажи, – Дмитро переривався кожні кілька слів, щоб віддихатися, – схоже, він іще не дійшов додому, – скажи, ти спілкувалася з татом останнім часом?

– Ні.

– Отож. І як він жив – не знаєш, правда?

– Правда, – настрій Ляни остаточно зіпсувався.

– Тоді скажу зі своєї поліцейської практики – «шерше ля фам».

– Тобто?

– Тобто-тобто, – передражнив її Дмитро. – Шукайте жінку.

Ляна мовчала. Дмитро вичекав паузу і продовжив:

– Ти не припускала, що твій тато міг мати якісь стосунки? Він міг сам дати ключ від квартири якійсь жіночці, а та не наважувалася зайти у твоїй присутності.

– І не прийшла на похорон? Дивні, скажу тобі, це були стосунки. Та й відбиток взуття навряд чи жіночий.

– А якщо кросівки?

– Варіант, – знизала плечима Ляна.

– Слухай, ну, може, вона одружена чи щось таке. Не хотіла, щоб її викрили. А в квартиру прийшла за якимись своїми речами. Знаєш, скільки я таких історій на власні очі бачив.

Розмова з Дмитром нітрохи не заспокоїла. Її батько – герой любовної історії? А, власне, чом би й ні? Та хоча б тому, – переконувала себе Ляна, що в цій квартирі немає жоднісіньких слідів перебування жінки. Більше того – нормальна жінка тут би здуріла. І відразу б перемила всі ці липкі ручки кухонних шкафчиків.

Ляна, ніби щоб переконатися у своїх висновках, торкнулася до однієї з них. Ручка була чиста! Перемацала решту – усі ручки кухонних шкафчиків тепер не липли. Ляна принюхалася: в повітрі ледь вловимо пахло якоюсь побутовою хімією. Усі ручки шафок хтось ретельно помив.

Дівчина впала на диван й охопила голову руками: очманіти!

Вранці наступного дня Ляна знайшла в кладовці молоток і два крихітних цвяхи, вбила їх у одвірки на рівні десяти сантиметрів від підлоги і зав’язала між цвяхами нитку. Така пастка мала б виказати, якби до квартири без неї хтось увійшов. Двері відчиняються всередину, тож не розірвати нитку при цьому неможливо. Колись таким чином вони з друзями охороняли «свою» територію в підвалі – покинуту кимось комірчину, місце, де могли гратися лише мешканці цього будинку, а зайдам було зась.

Ляна вирішила також перевірити версію Дмитра. На щастя, із самого ранку бабусі під під’їздом були на «бойовому посту».

– Слухайте, – підсіла до них після традиційного обміну вітаннями, – дещо вас запитаю. Ви ж тут, – зробила паузу, щоб обдумати, як сформулювати питання й не образити жіночок, – ви ж тут багато часу проводите, всіх знаєте. Скажіть, у мого батька хтось був?

– Хто був? – старенька жіночка повільно повернула в її бік голову.

– Ну, жінка. Коханка. Не знаю, як ще сказати.

– Була тут одна, – жіночка підняла вказівний палець вгору, а її подруга ствердно закивала головою. – Приходила кілька разів. Молода така, туфлі на обцасах височенних. Я спочатку навіть думала, може, то ти, тобто донька його. А вже потім все сталося, і ти приїхала.

Ляну ніби вдарили чимось по голові: отже, жінка таки існує.

– Як вона виглядала? – не знати навіщо перепитала в жіночок.

– Як-як. Як усі фіфи тепер виглядають. Волосся довге, руде, кучеряве. Сережки у вухах завжди величезні, схожі на циганські. Я запам’ятала, бо моя внучка якраз недавно в таких до мене прийшла. Чемодан величезний та жінка кожного разу з собою носила. Не знаю, може, мальовидло там мала чи книжки які. Хоча такі книжок не читають, – махнула рукою.

– А вчора ви її часом не бачили? – вхопилася за останню соломинку Ляна.

– Ні, з того часу, як тато твій вмер, вона більше не приходила.

Ляна подякувала жіночкам і пішла на тролейбус до Гречан. Із самого ранку мала кілька замовлень в онлайн-магазині, які треба було виконати. Думки про таємничу руду жінку так захопили, що дівчина ледь не проїхала свою зупинку.

Отже, тато мав якісь стосунки. Якщо вірити бабусям з двору, його пасія була значно молодшою. Чому тоді вона не прийшла до нього на похорон? І що їй треба було у квартирі, якщо то була справді вона.

– Нарешті. Я вже думав, що ти від страху сховалася під столом і чекаєш свого злодія вдома з ножем в руці.

Ляна аж підстрибнула від несподіванки. Іван, як завжди, випірнув ніби з-під землі.

– Міг би й поспівчувати. Мені, між іншим, було страшно.

– Пробач. Я був трохи зайнятий і не в місті. Можу чимось допомогти?

– Допоможи мені знайти руду жінку.

– Будь-яку? Чи будуть якісь точніші характеристики?