Ольга Саліпа - Будинок на Аптекарській

Обоє зайшли у магазин і відповіли на привітання Ніколая. Хлопець змітав пилюку з полиць спеціальною крихітною чи то мітлою, чи великим пензликом. Ляна дала йому список речей, які треба було запакувати для надсилання покупцям.

Іван роздивився навколо:

– Бачу, справи йдуть. Отже, магазин ти не продаватимеш. Що-що, а талант знаходити собі проблеми в тебе є.

Ляна помітила, як напружився Ніколай.

– Давай сьогодні не про це, – вирішила перевести тему й повела Івана у тепер уже свій кабінет.

– То що за жінка? – молодий чоловік без запрошення сів у крісло.

Ляна відсунула від столу стілець й опустилася на краєчок:

– Рудоволоса, молода, великі сережки і валіза чи чемодан.

– То це вона – твоя вчорашня злодійка?

– Не знаю. Може бути, – опустила погляд і взялася постукувати нігтями по столі.

– Нічого не хочеш розказати?

– Здається, це коханка мого батька.

Іван навіть бровою не повів:

– І що тут такого? Чи він мав по твоїй мамі зберігати целібат? Або, може, боїшся, що вона претендуватиме на магазин? Не думаю, що це аж такі статки.

– Я відчуваю, що тут щось не так. Чому вона не була на похороні?

Іван встав і зміряв кімнату кроками:

– Уляно, я вже шкодую, що запропонував тобі допомогу. Здається, ти надивилася фільмів.

– Я не дивлюся фільмів, – показово відвернулася до стіни.

– То начиталася книжок.

– Думаєш, я все собі вигадую?

– Впевнений. Ти ж не плануєш вести на неї полювання?

– Я просто хочу знати, хто і навіщо був у моїй квартирі.

– У батьковій, – спокійно сказав Іван після паузи.

– Що? – Ляна вже встигла задуматися про своє.

– У батьковій квартирі. Вибач, але ти поки не власниця. І не знаєш, хто має від неї ключі.

Ляна отеретіла. І цей туди ж.

– О’кей. Я не знаю, хто ходить батьковою квартирою. Але маю право знати.

– Шпигуватимеш?

– Є простіші варіанти. Встановлю камеру спостереження.

Іван ще раз зміряв кімнату кроками і знову сів у крісло.

– Добре. Я тобі із цим допоможу.

– Я не просила допомоги.

– Отже, самостійна і незалежна? – відкинувся на спинку крісла.

Ляна вже встигла пошкодувати про свої слова. І як вона тепер виглядає в очах Івана? Типова стара діва, яка хоче видаватися сильною жінкою.

– Добре, вибач. Я дозволяю тобі мені допомогти.

Іван звів брову вгору і з викликом дивився дівчині в очі, тому вона була змушена додати:

– Не дивися на мене так. О’кей. Допоможи мені, будь ласка.

Іван посміхнувся:

– Я цим займуся. Тільки заради твого спокою.

Робота не чекала, тому Ляна була змушена випровадити з магазину Івана й зайнятися справами. Ніколай уже впорався з пакуванням замовлень і навіть продав кілька раритетних платівок старшому чоловікові, від якого неприємно пахло самотньою старістю. А точніше, сечею. До людей часто разом з віком приходить нетримання. І добре, якщо є кому випрати-придивитися. Бо ж людина сама до свого запаху звикає і часом не розуміє, чому інші крутять носом. Може, її тато боявся саме цього, тому й завів стосунки з рудою фіфою. Навряд чи варто його за це засуджувати. Як-не-як, ні магазин, ні квартиру він тій жінці не віддав.

– Перепрошую, – переминався з ноги на ногу Ніколай, – не хотів про це говорити при вашому другові. Не подобається він мені, – по-дитячому нахмурив брови хлопець. – Я ненавмисне вас підслухав.

– Я не ображаюся, – Ляна пакувала посилки в наплічник, щоб віднести на «Нову пошту». – Якби ми хотіли про щось поговорити таємно, то пішли б кудись, де нікого нема.

– Та я не про те, – Ніколай, як завжди, посміхався. – Я чув, як ви казали про руду жінку з валізою. Я її знаю.

Дівчина покинула наплічник і підійша до вікна. Не хотіла, щоб Ніколай бачив у ту мить її обличчя. Серце вистрибувало з грудей.

– І хто вона?

– Я бачив її кілька разів. Вона приходила сюди із чоловіком, нашим постійним клієнтом. Той завжди купував у дядьканатолія найдорожчий товар – антикварні меблі.

Отже, руда жінка справді заміжня. Це багато що пояснює. Але не те, навіщо вона приходила у квартиру й вимила ручки від шафок.

– Коли ти її бачив востаннє, Ніколаю? – запитала лагідно, щосили намагаючись не видати тремтіння в голосі. В її батька, виявляється, було власне життя, і це її хвилювало. Ляна сердилася сама на себе: невже вона така егоїстка, що ревнує тата, з яким навіть не спілкувалася.

– Вона приходила в той день, коли дядькоанатолій вмер. Шукала його. Але ще ніхто не знав, що трапилося.

Ляна знайшла на підвіконні пляшку з негазованою водою, налила собі склянку і повільно випила. З дитинства цей спосіб заспокоїтися був найдієвішим. Коли після нападів алергії приходила задуха і панічна атака, мама наливала їй води й примушувала пити дрібними ковтками. Після цього Ляні завжди легшало. Цього разу дівчина також відчула, як серцебиття внормовується.