Ебіґейл Дін - Дівчина А

– Мені потрібно, щоб ти принизив мене, – мовила я.

Він глитнув.

– Розумієш, – вела далі, – мені потрібен біль.

Пальці його тремтіли. Я відчула в піхві знайомий біль, новий пульс. Я лягла на ліжко поряд із ним – на живіт, поклавши голову на руки. Він підвівся, підійшов до мене з недвозначним виразом обличчя. Доки мене не було, кімнату прибрали, і я побачила на подушці шоколадні цукерки.

Коли пілот пішов, я замовила випивку в номер і подумала про Жі-Пе. Він ніби цілий день чекав, коли я зверну на нього увагу, терпляче лишаючись поза полем зору. Іще один коктейль, і хтозна, може, я навіть йому зателефоную. У мене є його робочий номер, а він завжди відповідає, коли на нього телефонують. Що, як я приголомшена смертю матері, сама в Манчестері й мені більше нема до кого звернутися?

– А ще я на тому тижні буду в Лондоні, – додав, наче постскриптум. – А може, затримаюся й на довше.

Я чула, що він тепер живе у передмісті з новою подружкою та маленьким псом. «Або з маленькою подружкою та новим псом, – сказала Олівія. – Точно не пам’ятаю». Я думала про той день, коли він пішов від мене. Уявляла собі, що він винайме вантажівку чи попросить друга допомогти з переїздом, але він просто запхав свої речі у дві валізи та кілька картонних коробок і чекав на таксі на вулиці. Йшов дощ, проте він відмовлявся зайти в квартиру, ніби поряд зі мною міг передумати. Не міг. Жоден із нас не міг змінити нічого. Я притягнула ноги до грудей і торкнулася шрамів на коліні – тут шкіра була гладшою. Потім я торкнулася інших шрамів. Пальці пробігли знайомим шляхом. Шрами були бездоганні – в тьмяному світлі й не помітиш. Коли я показала їх Жі-Пе, вони не викликали в нього жодного зацікавлення.

– Я їх навіть не помічав, – кинув він.

Через це він подобався мені ще більше. Ні, ми обоє були безсилі.

«Цікаво, чи закінчилася Євина вечірка», – подумала я, аби перемкнутися на щось інше. Тут було пізно, а там, де була вона, – ще пізніше. Я вимкнула світло й накрутила будильник, аби встигнути на сніданок.

– Єво, – промовила я. – Сьогодні.

Ранок розтягнувся перед нами, плаский і безплідний. На той момент я вже багато тижнів жила з дивним болем, але сьогодні стало гірше. Кров пахла інакше. Та знов-таки, важко було відрізнити біль від очікування, що корчилося у мене в животі, наче змій, вилуплюючись із яйця.

Я перевірила кайданки – я робила так щодня, відколи батько помилився. Ліва рука висковзнула, а от фаланги правої застрягли.

– Сьогодні тепліше? – запитала я.

Спробувала знов, але стало тільки гірше. Пальці розпухли від напруження. У мене виникла ще одна ідея. Етан, який полюбляв читати про Дикий Захід, імовірно, назвав би її останнім патроном. Однак, якщо її реалізувати, неможливо буде відмотати все назад, а на випадок, якщо батько навідається до нас перед обідом, краще лишитися в ланцюгах. Доведеться почекати.

Батько прокинувся, і я дослухалася до його переміщень. Він важко спустився сходами, і я подумала, чи не помилилися ми. Можливо, варто зробити це зараз. Потім він пішов на кухню, і я чула ранкове бурмотіння: слова, стукіт приборів, задумливу тишу і, напевне, мовчазну молитву. Я давно зреклася батькового Бога, але заплющуючи очі, зверталася до древніших, неприборканих божеств. Я молилася вже певний час.

Коли я прокинулася знову, все ще стояв ранок. Доти я була в задушливому темному місці, на мілині свідомості. З кухні знову долинав дзенькіт приборів. Запах материного печива підіймався сходами і згортався на підлозі нашої кімнати. В роті утворилося кілька тонких ниточок слини.

– Що ти з’їси, коли опинишся на свободі?

Ця тема зазвичай викликала жваві дискусії.

– Чай у готелі «Рітц»? – запитала я. – Чи в «Грецькій таверні»?

Єва підтягнула ноги до грудей і покашляла, нічого не відповівши, і я помітила, який дивний вигляд мають її підошви, завеликі для кістлявих гомілок, неначе туфлі клоуна.

Я привчила себе не уявляти батьків за їжею, але це мій останній день тут, тож я відпустила уяву. Вони сиділи – рука в руці – за кухонним столом. Ной розгублено дивився на них зі свого стільчика. Мати зробила яблучний пиріг і встала його розрізати. Скоринка згори була золота, присипана цукровою пудрою, а там, де фрукти намагалися вирватися назовні, лишилися ніжні западинки. Ніж застряг у верхівці, і мати натиснула сильніше. Коли їй вдалося відрізати шматочок, над столом заширяв запах гарячих фруктів. Вона подала батькові його порцію на теплій тарілці і, перш ніж узяти свою, поспостерігала, як він їсть. В його роті перекочувалася хрустка скоринка та в’язка начинка. Мати впивалася його насолодою.