Ебіґейл Дін: Дівчина А

© Abigail Dean, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021

Ви не знаєте мене, але бачили моє обличчя. На ранніх знімках наші зображення пікселізували аж до талії – навіть волосся вважалося особливою прикметою, за якою нас можна було впізнати. Але знавцям набридло оберігати нашу історію, тож у затхлих куточках Інтернету легко її знайти. На фотографії, про яку йдеться, ми стоїмо перед будинком на Мур-Вудс-роуд пізнім вересневим вечором. Ми одне за одним вийшли на вулицю й вишикувалися за зростом – а Ной був на руках в Етана, – поки батько вибудовував композицію. Маленькі привиди, зіщулені в яскравому сонці. За нашими спинами, в останніх променях надвечірнього сонця, стояв будинок, і з його вікон і дверей розповзалися тіні. Ми завмерли й дивилися в об’єктив. Здавалося, все буде бездоганно. Але за мить до того, як батько натис на кнопку, Єва стиснула мою руку й повернула до мене личко. На світлині видно, що вона от-от щось скаже, а на моєму обличчі починає з’являтися усмішка. Я не пам’ятаю, що вона сказала, але впевнена: пізніше ми за це заплатили.

Я приїхала до в’язниці десь пополудні. Дорогою слухала старий плейліст під назвою «Гарного дня» – його зібрав для мене Жі-Пе, тож, коли і двигун, і музика змовкли, в авто раптом стало тихо. Я відчинила дверцята. На шосе дедалі більшало машин, і вони шуміли, як океан.

Адміністрація в’язниці зробила коротку заяву на підтвердження смерті моєї матері. Напередодні я читала статті онлайн – всі поверхові, – але кожна по-різному приходила до однаково щасливого завершення. З дітьми Ґрейсі, деякі з яких вже відмовилися від анонімності, все гаразд. Я сиділа в рушнику на готельному ліжку в компанії страв, які принесли в номер, і сміялася. На сніданок до кави подали стос місцевих газет. Мати була на титульній сторінці, під статтею про різню у фастфуді «Вімпі бурґер». Спокійна днина.

У вартість моєї кімнати входив шведський стіл, і я лишалася до останнього, поки не підійшла офіціантка і не сповістила, що їм час готуватися до обіду.

– Сюди заїжджають на обід? – запитала я.

– А так і не скажеш, еге ж? – відказала вона з винуватим виглядом. – Але обід у вартість не входить.

– Усе гаразд, – мовила я. – Дякую. Було дуже смачно.

Коли я починала працювати, моя керівниця Джулія Девлін сказала, що настане час, коли мені набриднуть безкоштовна їжа та алкоголь, коли розтане моє зачарування тарелями з бездоганними канапками, коли я більше не ставитиму будильник, щоб устигнути на готельний сніданок. Девлін мала рацію щодо багатьох речей, але тут вона помилилася.

Я ніколи досі не бувала у в’язницях, але ця не надто відрізнялася від того, що я собі уявляла. За парковкою були білі стіни, увінчані колючим дротом, ніби шипшиною з казки. За стінами над бетонним ровом височіли чотири вежі з сірою фортецею посередині. Материн маленький світ. Я задалеко припаркувалася й мусила подолати море порожнього простору, йдучи по можливості вздовж широких білих ліній. Окрім моєї машини на парковці стояла лиш одна автівка, а всередині, вхопившись за кермо, сиділа літня жінка. Побачивши мене, вона підняла долоню, так ніби ми знали одна одну, і я помахала у відповідь.

Асфальт під ногами починав плавитися. Дійшовши до входу, я відчула, що в мене змок бюстгальтер і спітніла потилиця. Мій літній одяг лишився в нью-йоркській шафі. Англійське літо на моїй пам’яті було тьмяним, тому, щоразу виходячи на вулицю, я дивувалася яскраво-блакитному небу. Вранці мені довелося витратити скількись часу, аби дібрати одяг, так я і застрягла, напіводягнена, перед дзеркалом гардероба: ну не було в ньому одягу на всі випадки життя. Врешті зупинилася на білій сорочці, просторих джинсах, новесеньких кедах і непристойних окулярах. «Не надто життєрадісно?» – запитала я в Олівії, надіславши фотку, але вона була в Італії, на весіллі серед старовинних стін Вольтерри, тож не відповіла.

У в’язниці, як і в будь-якій іншій установі, була стійка реєстратури.

– Вам призначено зустріч? – запитала жінка за стійкою.

– Так, – підтвердила я. – З начальницею.

– З директоркою?

– Звісно. З директоркою.

– Ви Александра?

– Так, це я.

Начальниця в’язниці мала зустріти мене у вестибюлі.