Ебіґейл Дін - Дівчина А

– У суботу пополудні мало персоналу, – пояснила вона, коли ми домовлялися. – І жодних відвідувачів після третьої. Тож має бути тихо.

– Це добре, – схвально відгукнулася я. – Дякую.

– Не варто такого казати, – додала вона, – але це чудовий час для втечі.

Тепер вона йшла коридором, заповнюючи навколишню тишу. Я читала про неї в мережі. Вона була першою жінкою в Британії, яка очолила установу суворого режиму, й дала кілька інтерв’ю після свого призначення на цю посаду. Вона хотіла стати офіцером поліції, але тоді ще діяли жорсткі обмеження за зростом, а їй бракувало якихось п’яти сантиметрів. Однак цього все ж вистачало, аби працювати у в’язниці. Нелогічно, та вона не зважала. На жінці був синій костюм відтінку електрик – я бачила його на фотографіях, розміщених поряд із інтерв’ю, – й дивні вибагливі туфлі, так ніби хтось підказав їй, що вони можуть пом’якшити загальне враження. Вона непохитно вірила в силу реабілітаційних установ. В житті вона здавалася більш утомленою, ніж на світлинах.

– Александро, – сказала начальниця в’язниці й потисла мені руку. – Співчуваю вам, мені шкода.

– А мені – ні, – кинула я. – Тож не переймайтеся.

Вона вказала туди, звідки прийшла:

– Мій кабінет – біля зали для відвідувань, – промовила. – Прошу.

Коридор був безособово-жовтим, із потертими плінтусами та вигорілими плакатами про вагітність і медитацію. Наприкінці розташувалися металошукач і конвеєр для речей. Сталеві шафки до самої стелі.

– Проста формальність, – пояснила начальниця. – Принаймні сьогодні не людно.

– Як в аеропорту, – мовила я і пригадала, як два дні тому в Нью-Йорку мій ноутбук та навушники лежали в сірій таці, по сусідству з охайним прозорим пакетом косметики. Для пасажирів, які часто літали, були окремі коридори, тож я завжди проходила без черги.

– Саме так, – погодилася вона. – Точно.

Начальниця виклала вміст кишень на конвеєр і пройшла у рамку металошукача. У неї були перепустка, рожеве віяло і дитячий сонцезахисний крем.

– У мене в родині всі руді, – мовила жінка. – Такі спекотні дні, як оце сьогодні, не для нас.

На перепустці була фотографія. На ній начальниця в’язниці нагадувала підлітка, якому кортіло взятися до роботи. Мої кишені були порожні, тож я одразу пішла крізь рамку.

Всередині також нікого не було. Ми йшли залою для відвідувань. Пластикові столи та прикуті до підлоги стільці чекали наступної зміни. В глибині кімнати зяяли металеві двері без вікон. Десь за ними, подумалося мені, була мати, і та камера, що обмежувала кожен із її нікчемних днів. Поки ми йшли, я торкнулася стільця й подумала про сестру і брата, які в задушливій кімнаті чекали на зустріч із матір’ю. Даліла часто валандалась тут, із різних причин, а Етан приїздив лише раз, хоча й виключно із ввічливості. Потім він написав статтю для «Санді Таймс» під назвою «Складнощі прощення». Складнощів було багато, і всі передбачувані.

Кабінет начальниці розміщувався за іншими дверима. Вона приклала перепустку до стіни та обмацала себе в пошуках ключа. Той лежав у кишені над серцем. В пластиковій рамочці на дармовисику – фотографія зграйки рудих дітей.

– Що ж, – промовила начальниця. – От ми й прийшли.

Офіс був простий: стіни в цяточку, вікно на шосе. Здається, жінці цього бракувало, тож вона додала сюди дерев’яний стіл та офісний стілець і знайшла гроші на дві шкіряні канапи для особливо делікатних розмов. На стіні висіли її сертифікати й мапа Великої Британії.

– Я розумію, ви мене вперше бачите, – почала начальниця, – та я хотіла б дещо сказати, поки до нас не приєднався юрист.

Вона вказала на канапи. Я терпіти не могла сидіти на м’яких меблях на формальних зустрічах: ніколи не знаєш, як його вмоститися. На столі перед нами стояла картонна коробка і лежав тонкий бурий конверт, підписаний іменем матері.

– Сподіваюся, мої слова не здадуться вам непрофесійними, – мовила начальниця в’язниці, – та я пам’ятаю вас і вашу родину з новин. Мої діти були тоді ще зовсім малими. Відтоді я багато думала про ті газетні заголовки, ще до цієї роботи. Мені доводиться з різним стикатися. З тим, що потрапляє до газет, і з тим, що ні. Та навіть досі певні речі дивують, хоч і рідко. Знаєте, мені кажуть: ти такого надивилася, чим тебе можна вразити? Ну, я відмовляюся лишатися байдужою.

Жінка витягла віяло з кишені костюма. Зблизька здавалося, що його зробила дитина. Чи в’язень.

– Вашим батькам вдалося вразити мене, – зізналася вона.