Ебіґейл Дін - Дівчина А

Я дивилася повз. Сонце тупцювалося при вікні, не наважуючись зайти до кімнати.

– Те, що з вами сталося, просто жахливо, – додала начальниця. – Ми всі тут зичимо вам сил впоратися з цим і віднайти рівновагу.

– Повернімося до справи? – запропонувала я.

Наче актор з-за лаштунків, до кабінету зайшов адвокат. Він був у сірому костюмі, життєствердній краватці та пітняві. Коли сідав на канапу, під ним вискнула шкіра.

– Білл, – назвався чоловік і знову встав, щоб потиснути мені руку. Його комірець забруднився на згині й також посірів. – Я так розумію, – одразу затеревенив Білл, – ви теж юристка?

Він був молодшим, ніж я уявляла. Можливо, навіть молодшим за мене. Ми могли вчитися на одному потоці.

– З корпоративних питань, – відказала я і додала, щоб його підбадьорити: – На заповітах не знаюся.

– Саме тому я тут, – підсумував Білл.

Я схвально всміхнулася.

– Отже! – мовив він, постукавши по коробці. – Це особисті речі. А це – документ. – Посунув конверт до мене по столу, і я розірвала папір. У заповіті мати тремтливою рукою написала, що Дебора Ґрейсі призначає свою доньку, Александру Ґрейсі, виконавицею заповіту; що майно Дебори Ґрейсі складається з: по-перше, особистих речей, які зберігаються в Нортвудській в’язниці Її Величності; по-друге, з приблизно двадцяти тисяч фунтів стерлінгів, успадкованих від чоловіка, Чарльза Ґрейсі, після його смерті; і, по-третє, з нерухомості на Мур-Вудс-роуд, 11, в Голлоуфілді. Все це майно має бути поділене в рівних частинах між живими дітьми Дебори Ґрейсі.

– Виконавиця заповіту, – видобула я.

– Вона була певна, що обрала правильну людину, – відказав Білл. Я засміялася.

Так і бачу матір у своїй камері. Вона бавиться довгим світлим волоссям, яке відросло аж до колін. Воно таке довге, що на ньому можна сидіти, аби стати родзинкою програми на вечірці. Мати під керівництвом Білла обмірковує свій заповіт. Біллові шкода її. Білл хоче допомогти. Білл знову пітніє. Він стільки всього хоче запитати. Мати, вдаючи розгубленість, тримає ручку. Бути виконавцем чи виконавицею, пояснює Білл, – це навіть почесно. Але також і бюрократичне ярмо, ну, й доведеться спілкуватися з рештою спадкоємців. Мати – її шлунок роз’їдає рак, тож нагинати нас лишилося всього кілька місяців – точно знає, кого призначити на цю роль.

– Ви не мусите цим займатися, – сказав Білл. – Якщо не хочете.

– Я знаю, – відповіла я, і він стенув плечима.

– Я можу пояснити вам основні моменти, – промовив. – Перелік майна дуже короткий, і багато часу це не відніме. Головне, про що я пам’ятав би на вашому місці, – треба заручитися підтримкою решти спадкоємців. Хай що ви вирішите робити зі спадком, мусите спершу отримати відмашку від братів і сестер.

Завтра пополудні я мала повертатися до Нью-Йорка. Я згадала прохолоду в салоні літака й охайні обіди, які розносять одразу після зльоту. Я вже бачила, як налаштовуюся на переліт, який стирає три попередні дні, коли я затуманювала свідомість алкоголем у вестибюлі готелю, а потім прокидаюся, і навколо теплий вечір, а чорна машина зустрічає мене, щоб доправити додому.

– Я мушу це обміркувати, – мовила я. – Зараз не надто зручний момент.

Білл передав мені шматочок паперу зі своїми номером та прізвищем, написаними на блідих сірих лініях від руки. Бюджет в’язниці візитівок не покривав.

– Чекатиму від вас новин, – додав він. – Якщо ви не візьметеся, мені не завадить порада, до кого звернутися. Може, до когось із решти спадкоємців.

Я уявила собі, як він звертається до Етана, чи Гавриїла, чи Даліли.

– Може, – непевно погодилась я.

– В усякому разі, – сказав Білл, простягаючи мені коробку на долоні, – ось її речі, які зберігалися тут. Я можу віддати їх вам сьогодні.

Коробка була легка.

– Боюся, вони нічого не варті, – додав адвокат. – У неї було кілька заохочувальних купонів – за зразкову поведінку, такого плану, – але за межами в’язниці вони просто пшик.

– От невдача, – видобула я.

– Є ще одне, – втрутилася начальниця в’язниці. – Тіло.

Жінка підійшла до столу й дістала швидкозшивач із пластиковими кишеньками. В кожній із них був каталог чи флаєр. Вона розгорнула переді мною теку, як офіціант – меню, і я витріщилася на зловісні шрифти й жалібні обличчя.

– Тут є різні варіанти, – сказала вона й перегорнула сторінку. – Якщо треба. Бюро ритуальних послуг. Тут подекуди розписано детальніше: послуги, домовини, всяке таке. І всі вони місцеві – в радіусі п’ятдесяти миль.