Ебіґейл Дін - Дівчина А

– Боюся, ви неправильно мене зрозуміли, – відповіла на це я. Начальниця згорнула теку на сторінці з флаєром, де був зображений леопардовий катафалк. – Ми не забиратимемо тіло, – прояснила я.

– О, – видав Білл.

Начальниця ж якщо і знітилася, то добре це приховала.

– В такому разі, – сказала вона, – за правилами установи, ми поховаємо вашу матір у безіменній могилі. Вас це влаштовує?

– Так. Мене це влаштовує.

Про зустріч зі мною попросила ще капеланка. Вона запросила мене до каплички для відвідувачів, розташованої на парковці. Одна з помічниць начальниці в’язниці провела мене до приземкуватого сарайчика. Хтось звів над дверима дерев’яний хрест і почепив на вікна кольоровий глянцевий папір. Дитячі вітражі. Шість рядів лав дивилися на саморобну сцену з вентилятором, кафедрою та фігурою розп’ятого Ісуса.

Капеланка чекала на другій від входу лаві. Коли я зайшла, жінка звелася мені назустріч. Все в ній було круглим і вологим: обличчя в напівтемряві, біла ряса, дві маленькі ручки, якими вона обхопила мою.

– Александро, – сказала капеланка.

– Добридень.

– Мабуть, вам цікаво знати, – завела вона, – чому я хотіла порозмовляти з вами.

Говорила з приязністю, якої спеціально вчаться. Я так і бачила її в конференц-залі дешевого готелю. Вона сидить – бейджик з іменем на грудях – і слухає презентацію про важливість пауз. «Роблячи паузи, ми даємо співрозмовнику можливість висловитися…»

Я чекала.

– В останні роки життя вашої матері я провела з нею багато часу, – нарешті озвалася капеланка. – Я і раніше працювала з нею, але протягом останніх років побачила зміни. Я сподівалася, що це вас розрадить.

– Що мене розрадять зміни в її світогляді? – перепитала я, відчуваючи, що от-от посміхнуся.

– Вона багато писала вам протягом цих років, – вела далі жінка. – Вам, Етанові та Далілі. Я чула про всіх вас. Гавриїла та Ноя. Інколи вона писала Даниїлу та Єві. Втратити дітей – найстрашніше горе для матері. Хай що вона накоїла – втратила забагато. Вона приносила всі листи мені, щоб я виправила помилки й перевірила адреси. Ви не відповідали, тож їй постійно здавалося, що ми написали на конверті щось не те.

Від глянцевого паперу в прохід між рядами відстрибнув сонячний зайчик. Я думала, що прикрашати вікна змусили ув’язнених. Тепер же уявляю, як капеланка після роботи заквітчує своє королівство.

– Я хотіла порозмовляти з вами про прощення, – оголосила вона. – Коли ви прощаєте винуватцям вашим, Отець наш, що на небесах, також прощає вас.

Жінка поклала долоню мені на коліно. Тепло її руки просочилося крізь джинси, як тепла рідина.

– Але якщо ви не прощаєте іншим їхніх гріхів, – пояснювала вона, – Бог не прощає вам ваших.

– Прощення, – сказала я, і слово застрягло мені в горлі. Я досі посміхалася.

– Ви отримали їх? – запитала капеланка. – Ті листи?

Так, я їх отримала. Я попросила тата – справжнього батька, як ви розумієте, а не те чудовисько, що немов гниль у моїх кістках [1] Алюзія на Прип. 12:4 (всі цитати з Біблії подаються у перекладі Івана Хоменка). , – знищити їх усі. Їх було легко вирізнити. Вони приходили перезаклеєними і зі штампом-попередженням: повідомлення від в’язня Нортвудської в’язниці Її Величності.

Невдовзі після мого двадцять першого дня народження, коли я приїхала додому під час університетських канікул, тато зізнався, що не зробив так, як я просила, і виніс мені коробку з усіма тими довбаними листами.

– Я просто подумав, – сказав він, – що в майбутньому тобі може бути цікаво, тож…

Мабуть, то були зимові канікули, бо гриль тримали в сарайчику. Тато допоміг мені вивезти його надвір, і ми стояли в пальтах – він із люлькою, а я з чашкою чаю, – відправляючи папір у вогонь.

– Думаю, – відказала я капеланці, – тут зовсім інша історія. Є певні сюжети – їх багато, – які закручуються навколо відвідувань у в’язниці. Той, хто всередині, чекає на когось, хто зовні. Вони чекають, що хтось прийде і пробачить їм. Відвідувач роками обмірковував те, що сталося. Він не може вирішити, приходити чи ні. Але зрештою приходить. Зазвичай це батько або мати і їхня дитина чи нападник та жертва – по-всякому буває. Але вони таки наважуються. Між ними стається розмова. І навіть якщо відвідувач не прощає винного, останній має щось із того. Але річ у тім, що моя мати померла. А я так і не навідала її.

Я відчула принизливе бажання заплакати і опустила сонцезахисні окуляри, щоб це приховати. Капеланка перетворилася на білу примару в темряві.