Мішель Френсіс: Дівчина мого сина

Я люблю свого сина. Лише це мало значення. І не важливо, що вона збиралася зробити дещо жахливе. Їй подарували можливість, — проблиск світла протягом останніх виснажливих місяців, — і Лаура знала, що мусить нею скористатися. Вона годинами билася над цим, але тепер, коли рішення було остаточним, відчула хвилю жаху від того, що їй доведеться сказати. Ці слова розірвуть її на шматки. Таке було вперше. Подумки вона коротко повторювала їх, однак ці слова, слово не вкладалося в голові: її єство несамовито відкидало його.

Пройшовши до раковини в сумісній ванній кімнаті, зовсім поруч із його окремою палатою, вона глянула на своє відображення в дзеркалі. Короткий погляд у втомлені блакитні очі переконав її, що душа ще й досі на місці. Ні відблисків зелених райдужок, ні демонічно звужених зіниць. Хоча вона й виглядала ще більш утомленою, її шокувало те, як сильно вона постаріла. Навколо рота й очей побільшало зморщок. А ще були смуток, непогамовний відчай, від якого вона безнадійно намагалася відгородитися цією новою дорогою лікарнею, найкращими лікарями, яких тільки змогла знайти, та примарною надією. На якусь хвилину вона забула, що збиралася зробити, і думала лише про те, що мало невдовзі статися. Під тягарем цього горя вона, схопившись за раковину, зігнулася. За кілька секунд випросталася. Нічого не змінилося.

Черрі поверталася сьогодні. Лаура перевірила, і виявилося, що рейси з Мехіко зазвичай прибувають до Хітроу рано-вранці. Вона глянула на годинник. Можливо, дівчина вже встигла дістатися до своєї квартири в Тутінгу [1] Район у східній частині Лондона. — Тут і далі прим. перекладача, крім окремо зазначених. .

Коли Лаура взяла телефон, до горла їй підступив клубок, однак вона із зусиллям змогла-таки його проковтнути. «Я мушу зробити все як слід. Будь-яка мати вчинила б так само», — повторювала собі знову й знову, як мантру, щоб витримати все це.

Обережно набрала номер. Її почало лихоманити, а потім кинуло в холодний піт від хвиль страждання, що накочувалися на неї одна за одною. Скоро її життя скінчиться. Життя, яке мало сенс. Тримаючи телефон обома руками, щоб угамувати тремтіння, вона чекала, поки в слухавці стихнуть гудки.

Сьогодні в Лаури було гарне передчуття. Щойно розплющила очі, як її охопило приємне хвилювання, неначе на початку свята. Вона встала й одягнулася ще до сьомої тридцять уже спекотної липневої суботи. Пройшовши коридором до спальні Даніеля, вона прислухалася, однак у кімнаті, де, поки він навчався в медичному університеті, підтримували чистоту й затишок, було тихо. Він усе ще спав, що й не дивно, адже останні кілька ночей повертався додому значно пізніше після того, як вона йшла спати. Даніель уже цілі два дні як повернувся з навчання, а вона його й досі не бачила. На роботі завал, тому вона йшла рано-вранці, а коли поверталася, його не було вдома. Без сумніву, зависав із давніми друзями. Перебуваючи в невіданні, вона заздрила їхнім розмовам. Їй хотілося почути все, увібрати в себе, насолодитися хвилюванням від того, що він лише починав свою кар’єру, та із задоволенням провести з ним літо перед тим, як він поїде на базову професійну підготовку. Сьогодні був їхній день: жодних термінових, внесених останньої хвилини змін у драматичному серіалі для ITV, де вона була продюсером, — через них вона й затримувалася в апаратній аж до дев’ятої, — жодних зустрічей, лише день разом, мати й син.

Усміхаючись, вона прочинила двері. Кімнату заливало сонячне світло, фіранки були розсунуті, а ліжко застелене. Спантеличена, вона завмерла на мить, а потім зрозуміла, що він, напевно, спустився, щоб приготувати сніданок. Щаслива від того, що він уже прокинувся, Лаура заквапилася сходами вниз у своєму кенсінгтонському будинку [2] Кенсінгтон — один із найпрестижніших районів у центрі Лондона. й відразу ж побігла на кухню. Там було порожньо. Вона озирнулася, трохи збентежена, у душу вже закрадалася тривога. А потім побачила клаптик паперу на стійці. У записці недбалим почерком було написано: «У підвалі. Буду ГОЛОДНИЙ!» Лаура всміхнулася. Він знав, що вона ненавиділа називати те місце підвалом: це слово відгонило вдаваною скромністю.