Мішель Френсіс: Дівчина мого сина

Бісова прибудова, яка замість того, щоб іти вшир, пішла вглиб і коштувала її чоловікові цілого статку. Та все одно вона була нітрохи не гірша за те, як він її назвав. За словами Говарда, він хотів мати «барліг», і вона б посміялася з такого безглуздого применшення, якби тільки не знала, що знадобився він йому, щоб утекти від неї. Одного вечора Говард так по-буденному про це повідомив, сказавши, що було б не зайвим, якби «хтось із них мав трохи простору», а Лаура доклала всіх зусиль, щоб приховати здивування та образу: вони й так майже не бачили одне одного: він завжди був в офісі, або грав у гольф, або ховався у своєму кабінеті. Потім Говард найняв дуже вправних і дорогих будівельників, які розкопали землю під будинком і облаштували там гральну кімнату, винний погріб, гараж та басейн. Сусідів дратував увесь той шум, конвеєрні стрічки, що вивергали каміння з-під землі, та й загальне псування пейзажу, і Лаурі залишалося тільки просити вибачення, однак це було хоча б тимчасово й зовсім не схоже на зведення чотириярусного підземного бункера сталевого магната, який жив нижче вулицею, — через це в їхніх сусідів фасадні колони вкрилися тріщинами.

Спустившись ліфтом до басейну, вона почекала, поки затихне гудіння мотора, а потім ступила в лазурну напівтемряву. Даніель плив у басейні, розсікаючи пінисту воду, і, як завжди, коли Лаура його побачила, серце забилося частіше. Вона підійшла туди, де басейн був найглибший, саме тоді, коли він доплив до кінця своєї доріжки, і присіла біля краю води.

Він побачив її й зупинився, а коли легко підтягнувся з води й обійняв її, вода стікала по його сильних плечах. Лаура завбачливо запротестувала, однак Даніель усміхнувся й стиснув її ще сильніше, і тоді, нездатна опиратися, вона обняла його у відповідь.

Відчуваючи, як промокає її одяг, Лаура відштовхнула сина й глянула на темні плями на своїй жовтій сукні.

— Не смішно, — сказала вона, усміхаючись.

— Просто обійняв свою стареньку мамусю.

— Не надто стареньку.

У душі Лаура все ще вважала себе двадцятип’ятирічною й часто дивилася на інших жінок у чарівності середнього віку, ще не усвідомлюючи, що належить до того самого покоління. Її тішило, що вона не забула, як воно — бути молодою, причому тішило ще більше, коли відображення в дзеркалі підтверджувало, що хоч вона й гарно виглядає як на свій вік, проте їй уже зовсім не двадцять п’ять.

— Облиш, ти ж знаєш: усі хлопці мріють про тебе.

Вона всміхнулася. Їй і справді подобалося товариство друзів Даніеля, які так любили пофліртувати, а ще те, як вони підходили й ліниво схилялися на барну стійку і, звертаючись до неї «місіс К.», розхвалювали її французькі тости. Вона вже давно не бачила їх.

— Як там Віл та Джоні?

— Не знаю. — Даніель почав витиратися одним із плюшевих рушників, які місіс Мур регулярно змінювала тричі на тиждень незалежно від того, користувався ними хтось чи ні.

— Але хіба ти вчора зустрічався не з ними?

— Вони працюють, — недбало відповів він, зникаючи за різьбленою дерев’яною ширмою, — уже десь там змінюють світ.

— У галузі страхування? Я знаю, що вони працюють, і мала на увазі вечори. Тоді де ти був останні кілька ночей, якщо не з хлопцями?

За ширмою було тихо, і Лаура не бачила, що Даніель потайки всміхається своїм думкам. Він хотів тримати це при собі ще якийсь час, однак несподівано відчув потребу комусь розповісти. Поступово він розказав би їй лише трохи, не все, насолоджуючись відкриттям своєї таємниці.

— Гей! — вигукнув він, коли Лаура зазирнула за ширму.

Вона стояла, схрестивши руки на грудях, і чекала, поки він відповість.

— Пристойності тобі не позичати.

Вона з ніжністю спостерігала за тим, як він одягає шорти й футболку, пишаючись, що її гени створили такого привабливого чоловіка. Звісно ж, Говард теж зробив свій внесок, однак їхній син повністю в матір. Так само високий, з таким самим густим світлим кучерявим волоссям та міцною статурою. Він знав, що вона жадала відповіді, але замість цього нахабно всміхнувся й пішов до ліфта.

Вона зробила різкий вдих:

— Ти не натиснеш ту кнопку.

— Ідеш?

Лаура пішла за ним і зробила вигляд, що сердиться.

— Я витягну це з тебе.

Ліфт почав підійматися.

— О, я можу запросити тебе на пізній сніданок?

Вона підняла брови.

— А про це обов’язково потрібно просити?

Двері відчинилися, і він узяв її за руку та вивів через коридор у відкриту кухню-їдальню з дуба та граніту.

— Просто дозволь попіклуватися про маму.

Читать дальше