Мішель Френсіс: Дівчина мого сина

— Даніель сьогодні знову пішов гуляти.

— Так я й думав.

— Це вже третя ніч підряд.

Говард усе ще не відривав погляду від газети й коротко засміявся.

— Він дорослий чоловік.

Вона придушила розчарування.

— Так, звісно. Він із дівчиною.

Нарешті Говард глянув на неї.

Вона всміхнулася.

— Гадаю, він до нестями в неї закохався. Вони познайомилися лише три дні тому. І відтоді він проводить із нею кожен вечір.

— До чого ти хилиш?

— О, припини, Говарде. Хіба тобі не хотілося б дізнатися, хто та дівчина, до чиїх ніг упав твій син?

— Очевидно, тобі цього хотілося б.

— Можливо, я напишу йому.

— Ти не посмієш, — різко вигукнув він.

Ці слова зробили їй боляче, і Лаура завмерла, тримаючи виделку на півдорозі до рота.

— Я пожартувала.

— Дай йому спокій. Лише тому, що це вперше в його житті, ти не знаєш усіх подробиць. Не лізь.

— Я не лізу, — тихо відповіла вона, і несподівано їй захотілося вийти з кімнати. Лаура поклала свою серветку на стіл і підвелася. Вона вже збиралася віднести тарілку на кухню, коли…

— Ти одержима, — це було несподівано, грубо, — і ревнива.

Вона завмерла.

Жоден із них не сказав більше ні слова, він встав з-за столу й вийшов.

Лаура стояла з тарілкою в руці. Очі пекло від сліз, і не лише через шок від такого звинувачення, а й через те, як він глянув на неї, коли йшов. Це був погляд, сповнений глибокою, гіркою образою. На мить вона сіла, а потім швидко, наче хотіла не дати словам осісти в ній, знову підвелася й пройшла до кухні. Вона знала, що це краще, ніж іти за ним: Говард спустився до свого барлогу, а вона так чи інакше не хотіла з ним сперечатися — настрій був геть не для сварок.

Тарілка дзенькнула об шафку, і тоді її накрили злість та обурення від його слів. Це Говарда не було поруч усі ці роки. Що він знає про те, як багато потрібно, щоб виховати дитину? Усеохопна турбота, коли вони крихітні, недосипання, витирання щічок, рук, задів, столів, високих стільців — витирати, витирати, витирати. Неможливість сходити в туалет наодинці, абсолютне знання, що лише твої обійми зможуть розрадити забій та синці й що ці обійми завжди мають бути доступними, постійна зворотна психологія, гумор, тактика відволікання, необхідні для того, щоб витримати звичайний день із малюком. Він ніколи не мав із цим справ так само, як і зі стражданнями й слізьми, що розбивають серце, коли він не хотів іти до дитячого садочка, чи намагання з’ясувати, у чому ж причина, коли їхній чотирирічний син не зміг пояснити, чому йому так складно заводити друзів. Говардові не доводилося обирати вид спорту, секції, вечірки чи з’ясовувати, як досягти балансу в заохоченні до самостійності так, щоб він не відчував відсутності підтримки, чи як угамувати нічні кошмари після раптової смерті дідуся від серцевого нападу. Що він знає хоча б про щось із цього? Його неймовірна обмеженість викликала в ній хвилю гніву, Лаура налила собі келих вина — і злість відступила. Ніхто, окрім матері, не знав нічого з цього.

Лаура взяла вино, знайшла біля холодильника свою книгу й пішла в сад, на який уже опускалися сутінки. Відчувався неймовірно духмяний аромат жасмину: сотні його крихітних зірчастих квіточок розцвіли ще на початку червня. Вона запалила цитронелові свічки, і вже скоро на їхнє світло злетілися метелики. Сівши в крісло-гойдалку, Лаура повністю відпустила думки. Дивне відчуття: багато років вони були фактично лише вдвох, а тепер Даніель наблизився до тієї межі, щоб піти назавжди. Раптом вона згадала дещо з того, що любив повторювати трирічний Даніель. Він прикидався цуценям і стрибав навколо неї.

«Гав! — казав він. — Тобі він подобається?»

«Він неймовірний».

«Можеш узяти його собі, якщо хочеш».

«Справді?»

«Можеш узяти його назавжди», — закидав рученята й міцно обіймав її за шию.

Жалібно занявчав кіт, його хвіст став схожий на туалетну щітку, і вона помітила лисицю, яка фиркала біля великого непрозорого вікна посеред газону, що був частиною перекриття підземного басейну. Мойсей стрибнув їй на коліна і встав, усе ще нявкаючи й шукаючи порятунку. Вона купила його, коли Даніелю було дев’ять, щоб навчити сина доглядати за домашніми тваринами. Це був маленький срібно-сірий бірманець, і скінчилося все тим, що вона сама закохалася в цього кота. Піднявши невеликий камінь, Лаура кинула ним у лисицю; вона не любила їх і з обережністю ставилася до їхньої потенційної небезпеки та недостатніх обмежень. Нещодавно вона чула, як у ранкове шоу на радіо подзвонила якась божевільна й стверджувала, що лисиця посеред білого дня безсоромно зайшла через відчинені задні двері й залізла в дитяче ліжечко. Лаура здригнулася: якби таке раптом трапилося з маленьким Даніелем, вона б напевно розтрощила голову тій лисиці на задньому дворі.