Мішель Френсіс: Дівчина мого сина

Друг пройшов до бару, а Черрі попрямувала до Ніколаса. Коли вона була за кілька метрів від нього, він підвів очі й здивовано глянув на неї, а розгубленість на його обличчі одночасно і потішила її, і завдала болю. Він був найстаршим сином великого цабе в телекомунікаціях, навчався в Оксфорді на останньому курсі, отримуючи ступінь магістра економіки, тобто готуючись допомагати своєму батькові — урешті-решт йому судилося успадкувати сімейний бізнес. Він виріс у Веб Естейт — закритій резиденції з маєтками вартістю в десятки мільйонів, розташованій на заповідній території в південній частині Кройдона. Там, де діяли столітні «правила», до яких належала й заборона носити шорти та розвішувати білизну в саду.

Вона побачила, як Ніколас роззирається довкола, удавши, що не помітив її, однак вона нізащо не дозволила б йому втекти. Черрі підійшла прямо до його столика, і йому не залишалося нічого іншого, окрім як упізнати її.

— Привіт, — сказав він, удаючи здивування.

— Привітай себе. Не думала, що зустріну тебе тут.

— Зимові канікули. Ми закінчили минулого тижня.

Вона вже знала про це, оскільки знайшла розклад різдвяних канікул на університетському сайті.

— Тож, гм… ти й досі сюди приходиш? — промовив він.

Це було їхнє місце: сюди він привів її на перше побачення, і вона пам’ятала ті часи, коли вони трималися за руки, сидячи одне навпроти одного, і будували плани на той час, коли він повернеться до університету. Вона збиралася змінити свій розклад, щоб більше не працювати у вихідні в ресторані, де вони й познайомилися, і мати змогу навідуватися до нього в Оксфорд. Тоді їй і на думку не спадало, що всі плани були радше на його користь, аніж на її.

— Це, напевно, востаннє. Я переїжджаю.

— Навіть так. І куди?

— Кенсінгтон, — це була не зовсім правда, однак і правди в цьому було достатньо.

— Що? — На його обличчі промайнула легенька усмішка недовіри, наче вона могла переплутати, де розташовувався Кенсінгтон і чим він був.

— Що, думаєш, я для цього не підходжу?

Він пирхнув і відвернувся.

— Річ зовсім не в тому.

— Хіба? Я ж пам’ятаю, як ти сказав, що твої батьки мають до тебе певні вимоги, що, за твоїми словами, це не твої ідеї, однак вибирати не доводиться, якщо ти тільки хочеш колись успадкувати бізнес свого батька.

Вона підвела очі й побачила дівчину — прекрасну ніжну блондинку, яка рухалася в напрямку столика від вбиральні, на її обличчі відбивався страх. Черрі все ще стояла непорушно, її серце шалено билося в грудях. А він не гаяв часу! Таку дівчину його батьки точно схвалили б — з грішми, гарним минулим, хорошими зв’язками.

— Усе добре? — підозріливо запитала вона, переводячи погляд то на нього, то на неї.

— Прекрасно, — швидко відповів Ніколас.

— Ось ти де. Одне яблучне мартіні.

Черрі бачила, як Ніколас підвів погляд — саме він відкрив для неї цей напій, і несподівано вона пожалкувала, що замовила його. Вона різко розвернулася й пішла геть, почувши, як блондинка сіла й зашепотіла до нього, намагаючись з’ясувати, хто ж це був. Підійшовши до бару, Черрі озирнулася й побачила, що вони сперечаються: він просив, аби вона допила й вони могли піти, і несподівано збагнула, що не хоче, щоб Ніколас її випередив. Черрі випила мартіні одним ковтком, схопила свого друга за руку й заявила, що вони йдуть.

Не так вона собі це планувала. Їй хотілося вразити його, змусити замислитися над тим, чи не припустився він величезної помилки, покинувши її наприкінці літа, можливо навіть, щоб він захотів її повернути. Черрі завжди вірила, що Ніколас урятує її. Забере з мережі ресторанів відомого шеф-кухаря, де вона працювала. Глухий кут, їй узагалі не слід було влаштовуватися туди на роботу.

Вона створена для кращого життя. Надзвичайно здібна в навчанні, вона обтяжувала аж ніяк не найкращих учителів у своїй пересічній школі: ті просто давали їй більше завдань і дозволяли самостійно з ними розбиратися. Закінчивши школу з п’ятьма найвищими оцінками, вона була повністю зламана. Про університет не могла навіть і мріяти. Це просто було їй не по кишені. Річ не лише у вартості та боргах: Черрі несамовито бажала втекти з охопленого бідністю життя. Їй хотілося звичайних речей: навчитися водити машину, переїхати, почати будувати кар’єру. Проте на її покоління чекало майбутнє, яке мало що могло запропонувати. Високий рівень безробіття серед молоді віком до двадцяти п’яти років, можна було навіть і не сподіватися придбати житло, а замість цього на довгі роки виплата національного боргу мала стати їхнім фінансовим тягарем.