Мішель Френсіс: Дівчина мого сина

Тож він переступив поріг агентства нерухомості на одній із найдорожчих вулиць Лондона, яке продавало найпрестижніші апартаменти, одягнений у вицвілу футболку та шорти з дірками там, де мали б бути кишені.

— Мені потрібна квартира, — сказав і всміхнувся дівчині, яка ввічливо, однак нерішуче підійшла до нього, щойно він зайшов.

— Щоб купити чи орендувати?

— Щоб купити.

Йому вказали на брюнетку, що схилилася над великим блискучим дерев’яним столом, переглядаючи якісь папери.

— Чим можу допомогти?

Коли вона підвела очі й усміхнулася, вітаючись, він відчув, що всміхнувся їй у відповідь, і несподівано пошук житла здався йому значно приємнішою справою. Дівчина мала копицю прямого чорного волосся, яке танцювало навколо її обличчя, варто було їй ворухнутися.

— Я шукаю квартиру.

Її карі очі здавалися бездонними. Було помітно, що вона щось прикидає, потайки розглядаючи його зношені шорти й футболку.

— Скільки спалень? Маєте на думці якесь конкретне місце?

— Дві спальні, — відразу ж вирішив він, міркуючи, що в другій можна буде влаштувати кабінет. Він не мав часу обдумати, що ж саме йому потрібно, оскільки повернувся з Кембриджу лише цього ранку. Тиняючись навколо батьківського дому, Даніель розумів, що його мати, найімовірніше, наполягатиме, щоб він залишився вдома, якщо тільки сам це допустить. Тож найкраще почати першим: було б нечесно давати їй надію.

— Як щодо місця?

Він відчув сумнів щодо того, що тут робить. Поблизу Кенсінгтона та Челсі не було дешевих вулиць, проте деякі були надміру дорогі. Він знав, що не схожий на того, хто може отак просто витратити кілька мільйонів. Теоретично так і було.

— Черрі Лейн?

Вона стримано всміхнулася. Досадливо, проте намагаючись бути ввічливою.

— Тут немає такої вулиці.

— Господи, ні! Я не знущаюся. — Він указав на табличку з її іменем — чорні літери на мідному фоні — і всміхнувся. — Вам би працювати десь у селищі в Костволдсі.

Вона пильно й пронизливо глянула на Даніеля, а потім розвернула свій i-Pad екраном до нього.

— Залежно від вашої цінової категорії у нас є квартири, схожі на те, що ви шукаєте. Ось ця лише за дві хвилини від станції метро «Найтсбрідж»…

— Я сходжу й огляну її.

Вона замовкла й торкнулася екрана.

— Добре. Наступна…

— Її я теж подивлюся.

— Але ж я ще не розповіла про неї.

Йому подобалося спостерігати за нею, її невпевненістю в тому, чим його зацікавити. Без сумніву, більшість людей, які сюди приходили, були сповнені усвідомленням всієї важливості того, яким має бути житло і як воно повинно повністю задовольняти їхні потреби. Вони, напевно, витрачали чимало енергії та зусиль на те, щоб знайти ідеальне місце, однак для Даніеля це було б колосальним марнуванням часу. Чим швидше він обере квартиру, тим краще.

— Інші теж.

— Поспішаєте?

— Слід розуміти, що й ціна на них непогана? Так чи інакше, скільки ж вони коштують?

— Саме ці квартири варіюються від двох із половиною до чотирьох мільйонів…

— Ого.

— Але вони неймовірні…

— Тоді домовилися. Мені потрібно десь жити, і я впевнений, що мені шалено пощастить, якщо мешкатиму в котрійсь із тих квартир, які ви вибрали. Тож чи можемо ми поглянути на них?

Вона задріботіла пальцями по екрану.

— Мені потрібно домовитися.

— Тоді сьогодні трохи згодом? — Він усміхнувся. — Упевнений, що стану вашим найлегшим клієнтом. Я маю обрати котрусь до вечірнього чаю. Це ж ви показуватимете їх мені?

Вона глянула на нього, переконуючи себе, що не має справу з психом.

— Так, — стримано відповіла, — я.

Черрі помітила, що зараз він вчинив розумніше. Після того, як він заходив у її офіс уранці, Даніель переодягнувся в темно-сині бавовняні штани та блакитну сорочку. Через якийсь час він уже покірно ходив за нею квартирою на другому поверсі, майже нічого не коментуючи. Вона повела його до вітальні.

— Як бачите, у всій квартирі дерев’яна підлога, і одна з переваг цієї квартири — це, звісно ж, коридор.

Він уважно глянув угору, потім перевів погляд донизу.

— І що ж у ньому такого особливого?

— Річ не стільки в тому, що він особливий. Радше в тому, що він тут є.

Він подумав: «У якому це світі коридор вважають привілеєм, якщо платиш два з половиною мільйони?» — але не хотів її образити, сказавши це вголос, адже, зрештою, і сам належав до цього світу. Усе-таки це ж він оглядав квартиру.

— А тут вітальня, — сказала вона, указуючи на двері.

Він придивився пильніше.