Ебіґейл Дін - Дівчина А

– Уяви будинок, – казала вона. – В кожній кімнаті будинку є те, що тобі потрібно викликати з пам’яті. Франц Фердинанд сповз по стіні в коридорі: його щойно застрелили. Ти заходиш до вітальні, а назустріч тобі вилітає Сербія. У неї жах – насувається війна. На кухні ти бачиш Австро-Угорщину. Та сидить за столом зі своїми союзниками. Хто там із нею?

Батько ж окупував наш будинок. Це спрощувало нам розшифрування його днів. Провівши стільки місяців в одній кімнаті, я впізнавала звук кожної мостини, клацання кожного вимикача. Я бачила, як ця туша ходить оселею.

Ми провели кілька всеношних чергувань зі своїх ліжечок, а тому знали, що прокидається він пізно. Навіть узимку його перші повільні кроки лунали вже тоді, коли було світло. Наша спальня розміщувалася в кінці коридору, а його – через двоє дверей від нашої, тож тікати вночі не випадало. Батько спав сторожко і міг наздогнати нас за кілька секунд. Інколи я прокидалася серед ночі й бачила його на порозі нашої спальні. Або ж поруч зі мною: присів біля ліжка, щось обмірковуючи. Хай про що думав, він завжди знаходив рішення і з часом зникав у темряві.

Щоранку вони з матір’ю та Ноєм снідали внизу. Запах їжі заповнював будинок, ми чули, як вони моляться чи сміються над жартом, який нам не розповіли. Коли Ной плакав, батько виходив у сад. Грюкали кухонні двері. Він робив зарядку: кректіння долунало до нас крізь вікно. Інколи, перед обідом, він заходив до нас, щасливий, спітнілий і розпашілий – варвар щойно з битви, – вимахуючи рушником, немов головою ворога. Ні, ранок теж не годиться: вхідні двері постійно замкнені, і, хоч би який шлях ми обрали: через кухню або через вікно, – батько чигав би на нас.

Це було нашим із Євою яблуком розбрату.

– Треба виходити через двері, – наполягала вона. – Вікно зависоко. Ти забула, як воно високо.

– Але тоді доведеться ламати замок нашої кімнати. Йти через весь будинок. Повз кімнату Етана. Повз батьків. Повз Гавриїла й Далілу. Вниз по сходах. А там спить Ной, а часом і мати. Це неможливо.

– Чому Гавриїл і Даліла не тікають? – запитала Єва. – Їм було би простіше.

– Не знаю, – сказала я.

Однієї ночі, багато місяців тому, я почула щось тихе і жахливе на іншому кінці коридору. Невдала спроба. Єва тоді спала, і я нічого їй не розповіла. Тепер, коли у нас була тільки тонка павутинка надії, навряд чи я могла про це розказати.

Після обіду батько був у вітальні, і звідти не долинало звуків. Я вважала, що це – наш шанс. Коли батько завмирав, увесь будинок видихав і переставав стояти наввипинки. Дека коридору приносила шепіт Даліли. Інколи Етан стукав у стіну, як коли був маленький і загорівся вивчити азбуку Морзе. Інколи заходила мати. Раніше я благала її врятувати нас, але тепер відповідала на її сповіді лише подумки і відверталася.

– Це єдиний варіант, – переконувала я Єву. – Коли він прокинеться, в нас не буде шансів.

– Добре, – відказувала вона, але я знала, що сестра ставиться до цього як до гри, як до інших історій, що я розповідаю їй, аби допомогти пережити день.

Ми вже обговорювали варіант із вікном. Картон затуляв його від наших очей.

– Воно ж відчиняється? – Я вже не пригадувала ані засувки, ані того, що було під вікном: земля, бетон, трава? – Мабуть, я дійсно почала забувати, – погодилася я з Євою.

– Не думаю, що відчиняється. І його не відчиняли вже сто років.

Ми викрутилися, щоб поглянути одна на одну крізь Зону.

– Але якщо нам вдасться розбити вікно, – мовила Єва, – скільки часу в нас буде?

– Йому знадобиться кілька секунд, аби зрозуміти, що відбувається, – відповіла я. – Ще кілька, щоб добігти до сходів. Приблизно десять до наших дверей. А потім ще трохи часу, щоб відімкнути замок.

Боліла шия. Я знову лягла на подушку.

– В сумі десь двадцять, – підрахувала я.

Мізерне число зависло в просторі між нами. Єва сказала ще щось, надто тихо, і я не розібрала.

– Що?

– Тоді гаразд, – відказала вона.

– Гаразд.

Ще однією перепоною, найбільшою, як мені колись здавалося, були ланцюги. Та батько поводився незграбно. Після того, що сталося, коли він знайшов у мене «Міфи Стародавньої Греції», він не ввімкнув світло, виходячи з кімнати. Мені подобалося вважати, ніби він просто не міг дивитися на мене, та насправді він, мабуть, так напився, що й вимикача не знайшов. Хай там як, зараз це не мало жодного значення. Я розчепірила долоні якомога ширше, і він застебнув кайданки навколо великих пальців та мізинців, а не на зап’ястках. Отже: це маю бути я, і якомога скоріше.