Ебіґейл Дін - Дівчина А

– Він облажався, – прошепотіла я до Єви, коли переконалася, що всі вже сплять. Я чула її дихання, але сестра мовчала. Пізно. Вона також заснула.

Я спостерігала, як опускається вечір. Надворі було вже темно, але ще спекотно. Я викликала обслуговування номера, замовила два джин-тоніки і випила їх, лежачи голяка в ліжку. Я подумала, чи, бува, не пробігтися, та навколо готелю були суцільні траси, а мені не хотілося нарізати ними кола. Натомість я питиму і знайду собі компанію. Я перевдягнулася в чорну сатинову сукню та шкіряні чобітки і замовила на стійці реєстрації таксі та ще один коктейль.

В машині мені спало на думку: а непоганий поворот подій. Три коктейлі, я сама, мати померла, чуже місто довкола. Я відчинила вікно машини, наскільки було можливо. Люди юрмились у чергах перед темними входами, пили на бордюрах.

– Обіцяють грозу, – попередив водій. Він іще щось сказав, але ми стояли на перехресті, тож слова загубились у гаморі.

– Що кажете?

– Парасолька, – повторив він. – У вас є парасолька?

– Знаєте, – відказала я, – я колись тут жила.

Він зловив мій погляд у дзеркалі та розсміявся.

– Отже, є?

– Так, є.

Я попросила його висадити мене біля якогось популярного місцевого клубу. Він зупинився біля іншого готелю, дешевшого, й кивнув. Клуб розташовувався в підвальчику. Вниз вели вузькі сходи. В глибині – танцмайданчик, а над ним височіла сцена. Всередині було досить людно. Я сіла за баром, замовила горілку з тоніком, роззирнулася в пошуках людини, яка була б не проти потеревенити зі мною.

Колись ми з Девлін так багато подорожували, що я забувала, на якому я, власне, континенті. Я прокидалася в готелі і шукала туалет там, де він був у моїй нью-йоркській квартирі. Я приїздила до аеропорту й мусила вчитуватися – справді вчитуватися – в посадковий талон, аби пригадати, куди лечу тепер. В барах я знаходила втіху – вони були однакові в усьому світі. Там завжди сиділи самотні чоловіки з однаковими історіями і люди, на вигляд втомлені ще більше, ніж я.

Я замовила джин для чоловіка за шість стільців від мене. На ньому була сорочка із золотими крилами на значку, і він саме шукав гаманець. Здавалося, напій здивував і потішив його, тож за кілька секунд він уже гладив моє плече й усміхався. Чоловік виявився старшим, ніж мені здалося на позір. Це добре.

– Привіт. Дякую за напій.

– На здоров’я. Ви у відрядженні?

– Прилетів сьогодні з Лос-Анджелеса.

– Як зворушливо.

– Та не дуже. Це звичний маршрут. Ви теж не з цих країв?

– Ні. Тепер уже ні. Ви пілот?

– Так.

– А ви перший чи другий пілот?

Чоловік засміявся.

– Перший, – відказав.

Він розповідав мені про свою роботу. Зазвичай це нудно слухати, але з ним було не так. Була в оповіді якась щирість. Він ділився спогадами про навчання в Європі та про перший невідворотний самостійний політ. Він торкався невидимої панелі приладів між нами, і, коли на його руки падало дискотечне світло стробоскопів, я бачила, як під шкірою ворушаться маленькі м’язи. «Стаєш волоцюгою, зате багатим», – сказав він. На початку кар’єри чоловік постійно відчував тривогу, вічно думаючи про наступне приземлення, хвилями ганяючи адреналін тілом. Тепер він довіряє собі настільки, що добре спить уночі.

– Перший пілот, – повторив він, і досі посміюючись. – То що далі?

Ми трохи потанцювали, але тіла навколо були замолоді, а ми обоє ще не так багато випили. Мене зачарували дівчата, які синхронно рухались під музику. На них були майже однакові лискучі шовкові сукні, і сміялися вони як багатоголове створіння. Спостерігаючи за ними, я торкнулася власної підстаркуватої шкіри на шиї та в кутиках очей. Пілот був у мене за спиною, його пальці лежали в жолобках між моїх ребер.

– Можеш поїхати до мене в готель, – запропонувала я.

– У мене завтра рейс, я не зможу лишитися.

– Все гаразд.

– Я не хочу розчарувати тебе. Інколи…

– Я не розчаруюся.

Як водій і обіцяв, пішов дощ. Вулиці стали тихшими, блискучішими, калюжі відсвічували неоном. З машин їздили тільки таксі, але нам не вдавалося зупинити жодного. Доведеться пошукати жвавіше перехрестя. Я спостерігала за тим, як вогні міста стрибають обличчям пілота, і взяла його за руку.

– Мені потрібно, щоб усе було так, як я задумала, – пояснила я. – Інакше я відчуваю, ніби згаяла час.

– Он як? – відповів він.

Я не бачила його обличчя – він шукав машину, – але за порухом щелепи зрозуміла, що перший пілот усміхається.

В кімнаті я відчинила мінібар, шукаючи напої, але він зупинив мене і сів на ліжко. Я зняла сукню, стягла білизну, стала перед ним на коліна. Він дивився на мене без жодних емоцій – саме на це я і сподівалася.