Ебіґейл Дін - Дівчина А

Того дня вони довго обідали, і Ной ніяк не вгамовувався. Як я здогадувалась, була середина зими, і, коли двері вітальні клацнули, світло за картонкою вже почало згасати. В будинку панувала тиша.

– Ну, гаразд, – сказала я собі. – Гаразд.

Я не могла більше про це думати і просто потягнула за ланцюг.

Моя ліва рука викрутилася з металевих тенет. Припухлість на правій іще була завелика, аби пролізти крізь кайданки, хоч як сильно я втискала великий палець у долоню.

Останній патрон.

– Відвернися, – мовила я Єві. Навіть після всього, що сталося, деякі моменти приниження мені хотілося приховати від неї.

Коли Далілі було дев’ять чи десять, вона натягнула на великий палець материну обручку, і та застрягла. Даліла рідко потрапляла в халепу, тож я була просто в захваті. Сидячи на верхньому марші сходів, спостерігала за розвитком подій у ванній кімнаті. Даліла в сльозах сиділа на краєчку ванни, а мати стояла перед нею на колінах, обмазуючи мокрим милом пальці. Навдивовижу, обручка розпачливо легко зісковзнула з кісточки Даліли, приземлившись на підлозі ванної з тихим «дзеньк».

Я просунула руку крізь метал до тієї точки, де вона застрягала, й почала смикати в різні боки. Вiд ранкових спроб лишилися садна. Шкіра напнулася, і я бачила, що вона от-от лусне. Я закусила простирадло й почала рухатися швидше. На відміну від Даліли, плакати я не збиралася. Перерізавши шкіру, я витягла темно-червону від крові руку.

Розсміявшись, притиснула руку до грудей. Єва глипала на мене перелякано, та водночас усміхалася й показала «клас». Я виповзла з ліжка в Зону, шукаючи здоровою рукою щось тверде, аби розбити скло. Я пробігала пальцями по теплому вогкому лахмітті і чомусь іще, що ніби рухалося всередині. Я відсмикнула руку, сковтнула, продовжила пошуки. Стара їжа, маленькі гнилі черевики, пліснява на сторінках дитячої Біблії. Все м’яке та нікчемне.

Єва показала кудись пальцем, і я завмерла, подумавши, що у дверях стоїть батько. Вона похитала головою і знов показала пальцем. Я прослідкувала за її поглядом, що губився в мене під ліжком. Залізши туди тремтливою рукою, я намацала пальцями щось тверде. Дерев’яний кілок, брудний від крові й перебування в Зоні. На мить я застигла, згадавши, як він там опинився.

– Так, – погодилась я. – Так. Ідеально.

Встала на непевних ногах і почовгала до вікна. Батько не надто старався, прилаштовуючи картон, і скотч, на якому він тримався, почав уже псуватися. Я відшкрябала кілька останніх шматочків, потрошку, поки картон не лишився у мене в руках.

– Готово, – оголосила я й опустила його на підлогу. До кімнати ринуло світло.

Єва затулила обличчя руками. У мене не було часу роздивитися кімнату в денному світлі. Час було бігти. Я перетнула Зону. Проклавши маршрут, ми дізналися, що між нашими ліжками всього три кроки. Я взяла сестру за руку, точно як ми робили, коли спали в одному ліжку, коли все ще було не так і погано. Вона не ворушилася. Тепер я добре бачила її хребет, відкриті ділянки шкіри на голові і те, яких зусиль вимагає кожен вдих. Я розуміла, що після того, як розіб’ю вікно, час піде на секунди. Мізерні секунди, які ми так довго обмірковували, почнуть спливати.

– Я повернуся по тебе, – пообіцяла я. – Єво!

Її рука затріпотіла в моїй.

– Ми скоро побачимося, – додала я.

Занесла дерев’яного кілка за спину.

– Прикрий обличчя, – прошепотіла я.

Час тиші минув. Я ударила кілком по нижньому кутку вікна. Воно тріснуло, та не розбилося. Я знову замахнулася по вікну, і цього разу шибка розлетілася на друзки. Внизу загорлав Ной. Крізь крик до мене долинали кроки з-під нашої кімнати й материн голос. Хтось уже був на сходах. Я спробувала була змахнути скалки з підвіконня, натомість загнавши одну в долоню. Скла було забагато, а часу – замало. Я поставила одне коліно на підвіконня й підтягнула інше, сівши обличчям на вулицю. Хтось уже був біля дверей. Замок повертався. Я обіцяла собі не дивитися вниз. Перекинулася на живіт і на мить завмерла – наполовину в кімнаті, наполовину в морозному повітрі.

– Нам треба опуститися якомога нижче, – пояснювала я Єві раніше, – поки ми не повиснемо на карнизі. Так ми будемо ближче до землі й пом’якшимо падіння.

Відчинилися двері, в них майнув батько. Його силует у дверній рамі. Я відпустила тіло, але руки були заслабкі, щоб втримати мене, як планувалося, тож я одразу впала.

Трава була мокра, але земля під нею – мерзла. Під час приземлення щось у правій нозі зламалося. Так падає будівля, підмурок якої підірвали. Хрускіт рознісся подвір’ям. Я упала на долоні, загнавши скалку глибше. Повітря було надто холодне, щоб дихати, і я відчувала сльози на очах. «Господи, вставай», – шепотіла собі. Повільно випроставшись, я смикнула футболку до колін і тут у дверях кухні побачила матір.