Ебіґейл Дін - Дівчина А

– А що трапилося з рештою? – поцікавилась я.

– Відпочинь трохи, – порадила докторка Кей. – Продовжимо завтра.

Зараз я розумію, що перед ними стояла купа завдань. У нас була ціла команда, велика нова родина: поліція, психологи, лікарі. Вони стояли, роздивляючись наші старі фотопортрети на дошці. Над кожним було ім’я, за яким про нас дізнався світ: хлопці від А до Г, дівчата від А до В. Наші портрети поєднувалися лініями, вздовж яких були підписи: «близькі», «потенційна агресія», «невизначені стосунки». На дошці з’являлися нові деталі – діти в лікарняних ліжках розповідали чи підтверджували їх. Так, неначе сузір’я в сутінках, складалася мапа наших життів.

Часто ми з докторкою Кей сиділи мовчки.

– Тобі сьогодні хочеться говорити? – запитувала вона, а я бувала надто втомлена чи зболена після операцій.

Часом я все ненавиділа: ненавиділа її красивий одяг і фігуру й жахалася натомість власного тіла й того, який вигляд воно мало в ліжку, – я скидалася на птаха, недоладного, хоч звідки поглянь. Часом, коли з докторкою Кей приходили детективи, вона просила мене розповісти все, що я пам’ятала, – не лише про Період Мотузок чи Ланцюгів, а й про те, що було раніше, в дитинстві. Мої слухачі занотовували кожнісіньке моє слово, навіть те, що здавалося мені неважливим, і це заохочувало мене говорити – наприклад, про книжки, які подобалися нам з Євою, чи канікули в Блекпулі.

– Скільки ти вже не ходиш до школи? – запитала докторка Кей.

Я знітилася. Я не пам’ятала.

– Але ти перейшла до середньої школи? – запитала вона.

– Так, то був мій останній рік. Я точно не пам’ятаю коли, але пам’ятаю, на чому ми зупинилися в усіх предметах – майже скрізь.

– Що б ти сказала, якби я запропонувала повернутися? – мовила психологиня, усміхаючись.

Після цього щодня після обіду до мене приходив лікарняний вчитель. Докторка Кей ніколи не казала, що це справа її рук, але я розпізнала її тиху магію. Вона дістала для мене Біблію, бо я любила перечитувати знайомі абзаци перед сном. Докторка Кей відчувала, коли я втомлювалася від запитань детективів, і згортала нотатник, завершуючи розмову. Із вдячності я намагалася говорити з нею більше, навіть коли ненавиділа її.

Часом ми говорили навіть про майбутнє.

– Ти думала колись, чим хочеш займатися? – запитала якось вона.

– Типу ким працювати?

– Працювати, але й не тільки. Де б ти хотіла жити, де побувати, що спробувати.

– В школі мені подобалася історія, – відповідала я. – І математика. Мені взагалі більшість предметів подобалася.

– Ну, – жінка глянула на мене з-понад окулярів, – це добре.

– В мене була книжка міфів Стародавньої Греції, – розповіла я. – Тож я залюбки відвідала б Грецію. Мабуть. Ми з Євою домовилися туди поїхати. Ми розповідали одна одній історії.

– Який був твій улюблений міф?

– Про мінотавра, звичайно. Та Єва його боялася. Їй більше подобався міф про Орфея та Еврідіку.

Докторка Кей відклала нотатник і поклала свою руку поряд із моєю дуже близько, майже торкнувшись її.

– Ти побуваєш у Греції, Лекс, – запевнила вона. – Ти вивчатимеш математику й історію і ще багато предметів. Я впевнена.

Команда спеціалістів дійшла висновку, що найбільше шансів на нормальне життя ми отримаємо в прийомних родинах. Все ретельно обміркувавши, вони вирішили, що в кожного з нас буде окрема родина. В нас різноманітні особливі потреби та проблематичні стосунки одне з одним. До того ж нас так багато. Я не знаю, чи було так насправді, але бачу, як докторка Кей підтримує цей підхід, обстоює його, стоячи перед дошкою. Найголовніше – вона вірила – час і зусилля допоможуть відкинути певний досвід минулого, як пальто з попереднього сезону, яке й купувати не варто було.

Бурхлива діяльність, яка розгорнулася довкола нас у наступні місяці та роки, зводиться до кількох основних рішень. Молодшим дітям необхідно знайти родини насамперед. Вони пластичніші, їх простіше врятувати. Ноя віддали парі, яка забажала зберегти анонімність, – імен не дізналися навіть ми. Докторка Кей підтримала такий підхід, так само як і вторинні та третинні спеціалісти. Ной не пам’ятатиме свого життя на Мур-Вудс-роуд. Перші десять місяців після його народження зітруться начисто, так ніби й не було. Гавриїла віддали місцевій родині, яка уважно слідкувала за справою та емоційно просила людей поважати їхнє приватне життя. Далілу, яка була найфотогенічнішою з нас, вдочерило подружжя з Лондона, яке не могло мати власних дітей. А Єві пощастило найбільше: вона потрапила в родину на південному узбережжі. Тоді мені мало про неї розповідали, окрім того що в неї будуть нові братик і сестричка, а родина живе неподалік від пляжу.