Ебіґейл Дін - Дівчина А

Пам’ятаю, новину повідомила мені докторка Кей, а я запитувала – цілком переконана, що це не надто складно, – чи не знайдеться там місця для ще однієї дитини.

– Не думаю, Лекс, – відказала психологиня.

– Але ви запитаєте?

– Я і так знаю, – відповіла вона, неочікувано додавши: – Пробач.

Отже, лишилися я та Етан. Провагавшись багато тижнів, материна сестра Пеґґі Ґрейнджер погодилася взяти Етана до завершення школи. В неї було двоє дорослих синів, і вона могла впоратися ще з одним хлопцем. Очікувалося, що він поїде від неї за три роки, склавши пропущені шкільні іспити, але Етан – це ж Етан – поїхав за два. Пеґґі навідувалася до нас незадовго до того, як все стало погано, і двері їй відчиняла я, а тому була певна, що вона подумає і про мене. Коли її про це запитали, жінка відповіла, що ніколи не була на Мур-Вудс-роуд. До того ж, пояснювала вона, нехай Бог простить їй, але до дівчат-підлітків підходу вона не знала.

В лондонському офісі моєї компанії людей цікавили дві речі: по-перше, як там Девлін, а по-друге, чому я повернулася.

Давайте я розкажу вам про Девлін.

У Девлін завжди був захопливий проєкт – новий проєкт, – який зіпсує вам життя. Вона могла не спати тижнями, мати справу з клієнтами, схожими на Люцифера («Настільки ж складні, – пояснювала вона, – й настільки ж харизматичні»), та придушувати всі без винятку бунти стариганів у костюмах. Десь у розпалі перемовин вона могла незворушно запитати: «Ти як?», проте була тільки одна відповідь, яку вона приймала: «Все гаразд». У мене третя зміна часових поясів за сорок вісім годин, тайфун обірвав Інтернет, я втомилася до нудоти? Все гаразд. Девлін знала людей, які (ймовірно) постачали хімікати наркобаронам з Венесуели. Вона знала султанів маленьких держав на Близькому Сході. Вона завжди точно знала, що сказати. Її очі й темні кола навколо них були однакового кольору – кольору збройової сталі. Коли Девлін було сорок два, її серце, втомлене від режиму «дві країни на тиждень і п’ять годин нічного сну», пішло на неї війною на висоті 11 тисяч метрів над Тихим океаном, за дві години після вильоту з аеропорту Чангі в Сінгапурі.

– Я зрозуміла, що щось не так, – розповідала потім вона, – коли перед зльотом мені не захотілося шампанського.

З економ-класу прибіг лікар, і серце Девлін втихомирилося. Вона отямилася знов у Сінгапурі й замовила напої всім пасажирам літака – аби відшкодувати незручності.

Після цього їй на серці зробили якусь високоінвазивну операцію, і під час нарад я помітила, що в неї розвинувся тик: коли Девлін відчувала фрустрацію чи лють, вона торкалася грудей, так ніби втішала дитину. Я часто уявляла собі її шрам, що ховався під одягом, цей дивний контраст між понівеченою плоттю та чистою цупкою бавовною.

Девлін запропонувала, щоб ми сфабрикували угоду, яка потребувала моєї присутності в Лондоні, але я отримала справжнє завдання. Один із її друзів став членом ради директорів технологічної компанії, яка хотіла купити ексклюзивний кембриджський стартап із дослідження геному.

– Я так зрозуміла, – пояснила Девлін, – надсилаєш їм ДНК, а вони тобі у відповідь – передбачення майбутнього.

Стос інформації прийшов у вівторок. У Лондоні була північ. Я відкрила файли під час розмови.

– Як пророки? – запитала я.

– Як дуже хитрозроблені пророки, сподіваюся. Вони називаються «ХромоКлік».

Решту тижня я засинала під важкою ковдрою виснаження, відкидаючи її щоранку під звуки готельного будильника. Коли в Лондоні починався день, я вже працювала, а вночі говорила по телефону з Девлін за нью-йоркським часом. Коли під ранок я виходила з офісу, в Сіті було тепло й темно, тож я опускала вікна в таксі, щоб не заснути.

Я ігнорувала дзвінки мами й тата. Ігнорувала дві сотні повідомлень від Олівії та Крістофера у спільному чаті. Протягом дня кілька разів телефонувала докторка Кей. Вона дзвонила з такими інтервалами, ніби намагалася заскочити мене зненацька, однак її я теж ігнорувала. Єдиною людиною, з якою я підтримувала зв’язок, лишалася Єва. Наш план щодо Мур-Вудс-роуд вимальовувався дедалі детальніше: там буде громадський центр, де можна буде займатися тим, чого батько з матір’ю ніколи б не схвалили. Ми замислили дитячу бібліотеку, читацький клуб для літніх людей, лекції про контрацепцію. Наші варіанти були чимдалі амбітнішими.

– Дискотека на роликах! – вигукнула Єва.

– Безлімітний шведський стіл!

– Перший майданчик для гей-весілля!

В середу мені зателефонував Білл. Цікавився, що я вирішила щодо своєї ролі виконавиці заповіту.