Ебіґейл Дін - Дівчина А

Мати була на восьмому місяці вагітності і працювала на рецепції нікчемної миршавої компанії в годині дороги від Манчестера, в якій батько ремонтував електроніку. На цьому етапі живіт уже був таким великим, що вона заледве дотягувалася до друкарської машинки, а секретарки кпинили з її ходи. Батькові доводилося тричі на день підійматися зі свого підвального кабінету, щоб винести матері їжу в лоточках і зробити масаж. Того дня нічого не віщувало початку пологів, мати просто відчувала якийсь дискомфорт, ніби передчуття болю. Аж раптом у неї відійшли води, заливши трусики й дешевий офісний стілець.

Батькові довелося піднятися з підвалу вчетверте за день. Один із директорів компанії, містер Бедфорд – антагоніст, якщо раптом хтось надумає засумніватися, – вже стояв біля матері, тримаючи телефон. Вона теж трималася за нього, благаючи містера Бедфорда: будь ласка, покладіть слухавку. Вони з чоловіком вирішили народжувати вдома, куди вони зараз же й поїдуть. Містер Бедфорд, як виявилося, уже двічі викликав таксі до лікарні, але мати встигала натиснути на телефонний гачок раніше, ніж директор завершував замовлення.

Містер Бедфорд наполягав. Дитина народжується передчасно, матері потрібно в лікарню. Якщо він не може викликати таксі з рецепції – адже батько висмикнув дріт і тримав його над головою поза зоною досяжності містера Бедфорда, – гаразд, тоді викличе швидку з власного офісу. Батьки, зі шлейфом телефонного дроту й амніотичної рідини, кинулися навтіки. Вони вишкандибали з офісу через повільні розсувні двері й прочимчикували через автостоянку, а тоді мати беркицьнулася на заднє сидіння «форда-ескорта», на якому вони з батьком щодня їздили на роботу. Батько повернув ключ запалювання. Ледве виїхавши на трасу, вони почули завивання сирен, і повз них, блимаючи маячками, пронеслася швидка.

– Містерові Бедфорду, – мовив батько, – доведеться добряче повиправдовуватися.

За двадцять хвилин, вдома, вони розстелили чисті ковдри, які батько купив на різдвяну премію. Вони поклали на підлогу подушки з дивана й засмикнули штори. Мати згорнулася на імпровізованому ліжку. В знайомій напівтемряві було видно, що її обличчя блищить від сліз та слини.

Етан народився через сорок годин. Батько розповідав, що наприкінці мати засинала і йому доводилося плескати її по маківці, щоб розбудити. (Цікаво, чи не снилися їй час від часу біло-блакитні лікарняні лампи?) Вони зважили дитину на підлогових вагах. Три кілограми, здорове маля. Син. Він продирався в цей світ, він дуже поспішав. Вони вмостилися на підлозі, закривавлені та голі, неначе вцілілі після страшного звірства. Як останні люди на світі. Чи радше перші.

Чого батько не розповідав, то це епілогу про помсту містера Бедфорда, яка наздогнала їх за кілька тижнів. Подружжя Ґрейсі вкрало майно компанії та проігнорувало прямі вказівки керівництва. До того ж решта працівників компанії не симпатизували батькові. Вони скаржилися на те, що він любив публічно висміювати колег і, замість працювати, годинами розминав спину матері. Містер Бедфорд привітав моїх батьків із народженням сина і попросив не вертатися до офісу. Останню платню вони отримають поштою.

Мати так ніколи й не повернулася на роботу. Протягом наступних сімнадцяти років вона присвячувала себе дітородству і підійшла до цієї ролі як до мученицької. Вона здійснювала задум Божий і поклала зробити це добре. Найціннішими ми були всередині неї, затиснуті в її тілі й мовчазні. В усіх моїх ранніх спогадах мати вагітна. На вулицю вона вдягала тонкі сукні, крізь які, наче невеличка пухлина, проступав її вивернутий пупок, а вдома, на дивані, лишалася в трусах і засмальцьованій футболці й годувала нас, часом по двоє водночас, грудьми. Ми боролися за неї, билися між собою за повнішу грудь. Коли матері було стільки, скільки зараз мені, вона вже народила Етана, мене, Далілу й чекала на Єву. Вона пахла огидно, нутрощами. В неї підтікало молоко. Вміст її тіла прирекли вивергатися назовні.

В дитинстві вона хотіла стати журналісткою. Вона жила з батьками та сестрою у селищі поміж пагорбів. Їхній будинок був крайнім на виступі. Він трохи похилився, як Пізанська вежа. Мати вирішила взяти інтерв’ю в кожного мешканця селища, тож її батько купив їй нотатник у продавця газет, щоб донька могла записувати цікаві знахідки. На першій сторінці, найохайнішим почерком, вона позначила «Репортажі Дебори». Кожних вихідних, а іноді й після школи вона крокувала від будинку до будинку, розпитуючи всіх і кожного. Вона помітила, що люди охоче діляться з нею мріями: виграти в лотерею чи, можливо, переїхати поближче до моря, побувати у Франції чи Північній Америці. Їх також тішила можливість пообговорювати нову родину на сусідній вулиці: вони можуть бути подружжям, а ще, цілком імовірно , батьком та донькою. Я бачила світлини матері з тих часів і ні на мить не сумніваюся в її успіхах: біляве волоссячко, співчутливі великі очі. Так і хочеться виказати їй всі таємниці.