Ебіґейл Дін - Дівчина А

Через пів години вона опинилася в церкві.

Та стояла трохи віддалік від дороги, в кінці хвилястої ріннєвої стежки між могил. Цегла на стінах була теплою, теракотово-червоною, тьмяною в темряві. Було вже по півночі, але у вітражах мерехтіло світло: всередині хтось запалив свічки.

Довго не думаючи, мати відчинила двері. Вона могла перечекати ніч всередині й піти задовго до початку вранішньої служби. На порозі зняла туфлі та обсмикнула сукню понижче. На камінні лишалися її вогкі сліди.

В кінці проходу горіло п’ять свічок. Вона пройшла до них навшпиньки, оглядаючи кожну лаву. Дійшовши до кафедри, мати озирнулася, ніби звертаючись до парафії.

– Агов! – покликала вона.

– Агов! – відказав батько.

Її серце закалатало. Він стояв на балконі над нею, зіпершись долонями на поруччя.

– Вітаю, – сказала мати.

– Привіт, – мовив батько. – Я не чекав, що хтось прийде.

– Я почуваюся по-дурному, – почала вона. – Та я заблукала.

– Тут немає нічого дурного.

– Що ви тут робите?

– Одну халтурку. Тестую нове освітлення. Приєднуйтеся, якщо хочете.

Він покликав її жестом. Матір досі трусило. Вона не зрушила з місця. Батько засміявся.

– Не бійтеся.

– Я не боюся. Але як мені піднятися?

– Сходи – біля дверей. Давайте підсвічу.

Він зник, а прохід залило яскравим світлом. Її тілом прокотилася хвиля полегшення: дурненька, темряви боїться. Мати піднялася сходами якомога швидше, скута сукнею, тримаючись за стіни, ковзаючи між дротами, прапорцями, стосами стільців. Нагорі пошукала його очима, запідозривши, що це жарт, що він заховався. Натомість він стояв спиною до неї, чекаючи.

– Здається, у вас був той іще вечір, – промовив батько.

У руках він тримав коробку запобіжника. У рельєфі його м’язів лежали дельти яскравих вен. Дивна нова земля.

– Так, даремно я погодилася кудись іти. У мене є одна подруга. Давня – здається, так це називається. Це була її ідея.

Він досі не зволив на неї поглянути.

– І де вона зараз?

– Мабуть, із хлопцем.

– Не схоже на те, що це близька подруга.

– Мабуть, ні.

Він наворожив промінь світла, який пробіг балконом і зупинився на її обличчі.

– Ваше волосся, – сказав. – У нього всоталося все світло.

(«У нього всоталося все світло» – прекрасна фраза для пікапу. Хоч би як я відмахувалася, раніше, в молодості, на мене б це також могло подіяти.)

– Ви всі суботні вечори так проводите? – запитала мати.

– Ні. Деякі. Розумієте, я люблю техніку. І допомагати.

Мати зіперлася на поруччя поряд із ним. Стала так, щоб її волосся торкнулося його руки.

– До сьогодні я завжди працював сам, – сказав батько і всміхнувся. – Але в компанії цікавіше.

– Зі мною не аж так цікаво, – промовила мати. – Власне, я досить нудна. Справді.

– Не вірю. Найкраще, що з вами сталось?

– Що?

– Розкажіть про найкращу подію вашого життя. Не можна бути нудним, коли про таке розповідаєш. Ну ж бо!

Мати згадала сукню принцеси та обличчя селян, які спостерігали за фестивалем урожаю. В її пам’яті вони примножилися, і, здавалося, вона вела за собою сотні – тисячі – прихильників.

– Добре, – сказала вона. Точно знала, як саме розповідатиме про це.

– От бачите, – мовив батько наприкінці. – Зовсім не нудно. Але це не найкраще, що сталося з вами.

– Не найкраще?

– Звісно ні, – запевнив батько. Він зосередився на коробці запобіжників, перекладаючи її з долоні в долоню. Він усміхався, готовий розсміятися. – Найкраща подія вашого життя – сьогоднішній вечір.

– Яка нудна історія, – казав Етан щоразу, коли нам її розповідали. – Не розумію, чим вона тобі подобається.

– Думаєш, це насправді було? – запитала Єва, почувши її вперше. – Чи вони просто познайомилися на недільній службі?

Спершу мене здивував її цинізм, а потім – той факт, що я ніколи не ставила цього запитання собі. Правда ж у тому, що мені дуже хотілося, аби це було правдою. Ця історія кидала мерехтливе світло, вихоплюючи з нього моїх батьків – закоханих на балконі – на самому початку історії. Такими вони подобалися мені найбільше.

В Етана були власні плани на будинок на Мур-Вудс-роуд. Він лишав їх при собі протягом п’ятничної вечері і протягом мистецької екскурсії Ани по Оксфорду ранком суботи, але в обід стало зрозуміло, що в нього лишається дедалі менше можливостей поговорити. Ана приготувала грецький салат і знайшла пляжну парасольку. Ми обідали надворі, обговорюючи Етанову роботу.

– Прогуляєшся зі мною після обіду? – запитав він багатозначно.