Ебіґейл Дін - Дівчина А

Вона не розраховувала на «Парад», як вона його називала. Перший інцидент стався, коли їй було десять і вона збиралася складати іспит до гімназії в сусідньому містечку. В селищі проходив фестиваль урожаю і справді був парад. Кожна, навіть найнікчемніша організація обладнала святкову платформу, матері сплели опудала й розставили вздовж вулиці, а діти вдягли костюми різних овочів і прогулювалися селищем, як неквапливий салатний набір. Того року на сумнівно-демократичному голосуванні матір обрали Принцесою фестивалю. Вона очолювала процесію в золотій сукні (помітний поступ, як порівняти з минулорічним костюмом картоплинки), і, коли хода проминала її дім, рядові на ветеранській платформі випустили святковий залп.

Йдучи поперед натовпу, мати не бачила, що стався нещасний випадок. Мотузка, якою платформу Сільської християнської церкви прив’язали до автівки «морріс-маріна», луснула просто на вершині Гіллі-Філдс-роуд. Мати почула вигуки, коли платформа врізалася в її батька, але подумала, що натовп просто почав скаженіти від радощів, і замахала з підсиленим ентузіазмом. Коли організатор спробував її спинити, вона ввічливо усміхнулася, обійшла його й рушила далі.

Протягом кількох днів селище кишіло пресою національного рівня. Батько матері втратив у цьому нещасному випадку ногу, а ще одна дитина – доморослий гарбузик – загинула. Моя мати була в захваті. Їй подобалися чепурні та проникливі репортери, в яких були записники точно як у неї. В цій трагедії вона була привілейованою особою – жертвою та мимовільною учасницею. Сидячи в урочистій скорботі поряд зі своєю мамою, зібгавши в кулаку серветку, вона давала свідчення кільком журналістам. Наприкінці кожного інтерв’ю заявляла: в світлі цих жахливих подій їй і самій хотілося б стати журналісткою. Вона воліла, аби люди розповідали їй свої власні історії. На останній сторінці нотатника мати записала імена й телефонні номери всіх журналістів, які до неї приходили, зазначивши в дужках назву публікації. Вона ранжувала всі національні публікації зірочками, залежно від професіоналізму репортера й того, скільки часу їй дозволяли говорити. Коли настане її зоряний час, вона знатиме, до кого звертатися.

Ще до неї навідувалися представниці Сільської християнської церкви. Одного вечора ці жінки постукали в двері їхньої оселі – так тихо, що мати вирішила, ніби їй здалося, – тож вони постукали вдруге. Три жінки чекали під дощем, не наважуючись наблизитися до дверей, пов’язавши волосся шаликами, ховаючи обличчя в тіні. Найстарша жінка тримала в руках кошика з теплим хлібом, накритим кухонним рушником, і, коли вона простягнула його матері, та заціпеніла. На мить їй чомусь видалося, що в кошику лежить немовля.

– Ми молимося за тебе щодня, – сказала одна жінка, а інша додала:

– І за твого батька.

– Так, і за твого батька. Нам до нього можна?

– Батько ще в лікарні, – відповіла мати. – Але моя мама вдома. І сестра.

– Якщо ти почуватимешся самотньо, – сказала найстарша жінка, – сміливо приходь до нас.

– Важливо, – підтримала інша, – приймати дітей з розкритими обіймами.

Материн батько повернувся з лікарні через місяць. Репортери давно роз’їхалися по своїх містах, а дитину поховали: похоронна процесія пройшла маршрутом параду з фестивалю врожаю. Мовчазний і нерухомий, підпершись подушками, чоловік сидів перед телевізором. Його ліва штанина метлялася, наче кінцівка привида. Він більше не міг мити вікна. Тоді мати вперше пошкодувала про нещасний випадок.

– І так почався Парад, – казала вона. Парад її невдач. – Що ж, – повторювала мати, коли наш батько втрачав роботу чи коли телефонував учитель, запитуючи, чому когось із нас не було в школі, – з цим Парадом нічого не поробиш.

Те саме вона сказала, коли батько вперше ударив Етана.

Відігравши свою роль Принцеси фестивалю, мати почала дбати про свого батька, поки її мама понаднормово працювала в сільмазі. Вона мала пильнувати за тим, щоб батько снідав, – її мама підозрювала, що чоловік хоче заморити себе голодом, – і перевіряти, чи не гноїться рана. Материн батько сидів у своєму кріслі, а вона ставала перед ним навколішки. Пишалася своїм завданням. Торкаючись гладкого сургучу шкіри та пурпурного рубця на місці швів, вона думала, що, можливо, їй варто стати лікарем. Під час перев’язок обоє мовчали. Батько більше не розпитував доньку про свіжі репортажі, а їй не було про що розповісти.

Також мати мусила дбати про сестру, Пеґґі. Тій було вісім років, і з нею не бракувало клопоту.