Ебіґейл Дін - Дівчина А

На іншій лінії чекав клієнт, а за дверима – молодший партнер. Білл був аномальним явищем: неможливо було повірити, що мій офіс та в’язниця розташовані на одній планеті.

– Дайте мені подумати до вихідних, – сказала я.

Вечір п’ятниці, досі тридцять градусів. Їдучи потягом, що відбув із вокзалу Паддінґтон о 18:31, я написала Девлін електронного листа щодо різноманітних прогріхів геномної компанії, про які щойно дізналася. Одного разу директор фірми забув у потягу ноутбук із незашифрованою інформацією. Там була купа особистих даних працівників: сексуальна орієнтація, стан здоров’я, етнічна належність. «Коротше кажучи, – підвела я риску, – є певні проблеми».

Олівія заскриншотила фотографії весілля й надіслала у спільний чат із розгромними коментарями. «Канапе затверді! – писала вона. – Сукня негожа! Меню з гендерною дискримінацією! Що за нафіг!»

Я перечитала листа до Девлін. «В усякому разі, – додала я, – зараз я в потягу. Триматиму руку на пульсі».

Я уточнила в Етана його адресу й попросила, щоб вони з Аною не зустрічали мене на вокзалі в Оксфорді. Їхній будинок був у передмісті, в Саммертауні, й мені хотілося прогулятись. Колись неподалік навчався Жі-Пе, і ми часом приїздили в гості. Я котила валізу через район Джеріко, вздовж Вудсток-роуд: мені двадцять п’ять і ми мчимо з музею Ешмола з гримасами як у посмертних масок. Мені двадцять сім, ми звертаємо до Порт-Мідоу з купальниками та шампанським. Цікаво, а ця його маленька подружка роздягається, коли він просить, набирає у рот шампанського (тільки обережно), перш ніж торкнутися губами його, заледве прикритого волосінням? Та вона не винна. Вона прийшла набагато пізніше.

Коледжі ниділи за воротами: сплячка на ціле літо.

Ана побачила, як я йду вулицею, й помахала з вікна другого поверху. Я спостерегла, як її тінь майнула перед димчастим склом вхідних дверей за мить до того, як вони відчинилися.

Якби Етан міг виписати собі дружину з каталогу, це була б Ана Ісліп. Її батько багато років викладав історію мистецтва в університеті, а мати належала до грецької торговельної династії. Вона була надто дальньою родичкою, аби втручатися в бізнес, але досить близькою, щоб отримувати щомісячні виплати. Етан познайомився з Аниним батьком в «Арт-атаці». То була ініціатива Міської ради Оксфорда, що допомагала жертвам жорстоких злочинів зцілитися через мистецтво. Нав’язавшись до Ісліпів на вечерю, яка відбулася за десять днів у їхньому будинку з дерева та скла на березі річки, він познайомився з Аною.

– «Арт-атака»? – перепитала я, коли вони разом розповідали мені цю історію. Вони розділили її на репліки, й кожен добре вивчив свої. – Ініціатива справді так називається?

– Так, – відказала Ана. Етан, усміхаючись, відвів очі.

Перед тією пам’ятною вечерею Ана плавала в Айзисі [6] Альтернативна назва Темзи, найчастіше використовується для ділянки ріки, що тече крізь Оксфорд. . Коли прийшов Етан, вона ще сохла в купальнику на березі. Це жахливо, коли гості приходять заздалегідь.

– А я гадаю, мені пощастило! – зауважив Етан, підіймаючи склянку.

Ана була художницею. Вона ледь вловимо пахла фарбами, які лишали на її руках і ногах кольорові цілунки. В кожній кімнаті їхнього саммертаунського будинку висіли чи стояли притулені до стін картини. Вона малювала воду і те, як світло падає на неї. Вона малювала сіро-зелену поверхню Айзиса, майже нерухому, та останній промінь сонця на океані перед штормом. Вона малювала тремтіння руки, яка опускає на стіл чашку чаю. В моєму нью-йоркському лофті теж була картина Ани Ісліп. Море на ній вилискує в пообідньому сонці. «Греція, – написала вона в супровідній листівці. – Мій другий дім. Етан сказав, що тобі сподобається».

Ана розчахнула двері й обійняла мене.

– Твоя мати, – сказала вона. – Мені шкода.

– Послухай, це справді зайве.

– Розумію, все непросто, – мовила вона і проясніла, зрадівши, що ця частина розмови лишилася позаду. – Етан у саду. Проходь. Він відкоркував вино, хоч я і радила ще зачекати. Ох, Лекс. У тебе такий вигляд, ніби ти не спала тиждень.

Я пройшла оздобленим під дерево передпокоєм, минула вітальню та Анину студію й опинилася на кухні. З неї був вихід у сад. Надвечірнє сонце навскоси пірнало крізь віконечка в даху, запливало у великі двійчасті двері. Анині батьки подарували ремонт оселі на заручини доньки. Мені назустріч вихопився Етанів пес Горацій. Етан сидів у саду, спиною до будинку.