Ебіґейл Дін - Дівчина А

– Привіт, Лекс, – озвався він.

Сонячні промені лягали майже паралельно до поверхні землі, і якусь мить мені було видно лиш біляву копицю його волосся. То міг бути будь-хто з нас.

Востаннє ми бачилися пів року тому в Лондоні, коли він запросив мене на панельну дискусію в Королівську академію мистецтв. Тема звучала так: «Освіта і натхнення: як виростити молодого митця», й Етан був доповідачем. Я запізнилася, бо лишилася хильнути кілька чарок із Девлін, і припустила, що заходити до аудиторії вже не варто, тож лишилася чекати на брата в барі. На кожному столику лежали флаєри з рекламою заходу. З одного боку була картина: у море заходять двоє маленьких дітей. З іншого – перелік учасників.

Етан Чарльз Ґрейсі, директор школи «Веслі» в Оксфорді. Школа має видатну історію та здобутки у сфері мистецтва, а також започаткувала низку широко схвалених творчих ініціатив для учнів різного віку. На момент призначення Етан був одним із наймолодших директорів у країні. Він опікується кількома благодійними фондами в Оксфордширі, дає рекомендації урядові щодо освітніх реформ, виступає з лекціями й веде семінари по всьому світу, розповідаючи, як навчання допомогло йому впоратися з психологічною травмою .

Я замовила ще коктейль. Двері відчинилися, і юрба подзюркотіла з аудиторії. Етан вийшов одним із останніх, говорячи з двома чоловіками в костюмах і жінкою, на чиїй шиї висів бейджик. Брат зловив мій погляд і усміхнувся, ледве помітно. Ніхто з його співрозмовників навіть не глянув у моєму напрямку. На зігнутій руці в Етана висів важкий піджак, він дістався до останнього речення анекдоту. Його долоні розкрилися назустріч сміхові. Він розповідав історії геть як батько, так само натхненно, пропускаючи їх струмом крізь м’язи та сухожилки, крізь усе тіло, хіба що губи та очі лишалися незворушними, ніби там просто відійшов контакт. Якісь люди чекали можливості звернутися до нього, майоріли на його орбіті. Я зіперлася на спинку стільця. Мені теж доведеться зачекати.

Він знайшов мене через тридцять хвилин і три чарки.

– Привіт, – кинув Етан і поцілував мене в обидві щоки. – Ну як тобі?

– Було страшенно цікаво, – відказала я.

– Тобі сподобалася пропозиція, – повів брат далі, – про будиночки на деревах?

– О, так. Вона чи не найбільше припала мені до душі.

– Ти навіть не заходила, еге ж?

Я глянула на нього та розсміялася. Він розсміявся у відповідь.

– Я була на роботі, – мовила я. – Та я певна, ти чудово тримався. Як ти? Як Ана?

– Вона не змогла приїхати. Шкода, я ж хотів, щоб ти мала з ким поговорити. Їй не дуже добре. У неї ця, хвороба дев’ятнадцятого століття. Ну, від неї ще митці вічно страждали. Дуже богемна. Як же вона називається?

– Істерія?

– Не така важка.

– Іпохондрія?

– Так. Це воно. З нею все буде гаразд.

Етанові важко було втриматися в діалозі. Навколо звучали важливіші розмови, яких він не міг не чути.

– Хочеш, познайомлю тебе з кимось? Мені доведеться тут покружляти.

– Мені в будь-якому разі потрібно ще дещо закінчити по роботі, – запевнила я, хоч це й була неправда. – Кружляй собі. Здається, це важливий захід.

– І будуть іще важливіші. Дозволь, я проведу тебе назовні.

На Пікаділлі ще було багато людей. Над дорогою висіли біло-сині ліхтарики, покупці морщилися, несучи важкі паперові пакети. Було так холодно, ніби от-от засніжить. Святкові парочки в смокінгах і вечірніх сукнях пірнали у вестибюлі готелів. Кожна вітрина в магазинах обіцяла свою нову, теплу казку. Грудень у Лондоні. Я планувала купити якусь дорогу річ і пішки повернутися до готелю через Мейфер. Мені подобалося дивитися на одяг швейцарів і світло у вікнах квартир над вулицею. Етан допоміг мені вдягнути куртку. Я досі тримала в руці флаєр.

– А, це, – мовив він.

– Ілюстрацію теж ти обирав?

– Так. Знаєш її? Картина «Діти в морі».

– Ні, не знаю.

– Хоакін Соролья-і-Бастіда.

– Досі не знаю, Етане.

– Вона нагадала мені про тебе, – пояснив він. – Про тебе та Єву, думаю.

– Твоя біографія вражає, – відзначила я. – Навіть якщо ти й сам її написав. Я пишаюся тобою.

Етан уже намірився повернутися всередину. Навіть усмішку підготував для свого другого антре.

– Сила оповіді, – кинув він. – Чи не так?

Історія Етанового народження стала нашим родинним фольклором задовго до моєї власної. До того ж моя казочка, яка закінчувалася народженням дівчинки на лікарняному ліжку без особливих пригод, стала нудним продовженням Етанової, і батько рідко її розповідав.