Ебіґейл Дін - Дівчина А

– Вона не така розумна, як ти, – пояснювала її мама. – Ти їй потрібна, Деб.

Закінчивши свою домашку, мати сідала допомагати Пеґґі з її завданнями, зітхаючи через їхню примітивність. Вона робила деінде помилки, щоб уникнути підозр. Інколи помилялася в найпростіших прикладах, сподіваючись, що Пеґґі викличуть до дошки і попросять пояснити, що відбувається.

Іспити до гімназії мати провалила. Родина утримувалася від коментарів, так ніби сподівань на успіх ніколи й не було. Парад тривав. Довелося піти до місцевої загальноосвітньої школи, де були самі лише телепні з ферм та їхні майбутні дружини, і від усіх них тхнуло коров’ячим лайном. В класі у матері була єдина подруга, Карен, – її родина переїхала до селища нещодавно. Карен була хворобливо худа і безперервно знуджена і, запалюючи цигарку, являла світові свої обкусані пальці. Вчителі казали, що мати відволікається і не старається; але як вона могла докладати бодай найменших зусиль, якщо мусила бути в геть іншому місці? На ліктях і під очима в матері з’явилися псоріатичні плями. Через це на неї навісили ярлик чутливості – так її мама пояснювала причину хвороби своїм покупцям: просто Дебора дуже чутлива. Та що найгірше – Пеґґі видряпалася до гімназії й почала говорити з усіма в родині відривчасто й манірно, і голос її пронизував кожну кімнату похиленого будинку, голос Пеґґі, заради якої мати пожертвувала всім.

У селищі часом бачили, як мати, так і не перевдягнувшись, у шкільній формі, йде на вечірню службу до Сільської християнської церкви. Йшла швидко, завжди сама, обхопивши руками ребра, а панчохи збивалися на гомілках. Матері подобалося приходити прямісінько перед початком і йти геть, коли всі ще сиділи. Вона чула, що про неї говорили як про взірець прощення, та насправді її тішили інші речі: можливість провести вечір не вдома й парафіяни, які з полегшенням усміхалися, вважаючи, що вона пробачила їм.

Мати закінчила навчання у 16 років, отримавши поверхові знання та місце на курсах секретарок у місті. Щойно в неї з’явилася можливість, вона переїхала з селища до передмістя, лишивши вересовища за спиною. Тут вона врятувалася від видовища подальшого зростання Пеґґі та необхідності дбати про батька, який переходив на дитячий розум. З часом він зрісся з тканиною свого крісла і, коли мати поцілувала його на прощання, відсахнувся так, ніби вона його вдарила.

Коли ми з Етаном ще були малі й не так затято змагалися одне з одним, батьки дозволяли нам обирати, яку історію послухати на ніч. (Казки здавалися батькові непорівнянно гіршими за його власні оповідки. «В часи Гомера паперу не було», – казав він, не завдаючи собі клопоту вдатися в подробиці паперовиробництва.) Етан найбільше любив історію свого драматичного народження, яка завжди закінчувалася тим, що мати відсувала маленький килимок у вітальні, аби показати коричневу «родимку» на великому килимі. Але мені найбільше подобалась історія знайомства моїх батьків.

Одного разу Карен умовила матір поїхати з нею в місто в суботу ввечері.

– Ти стаєш занудою, – казала Карен. – Ще нуднішою, ніж раніше.

(На момент розмови, за материними даними, Карен жила з батьками, була незаміжня й мала психічні розлади. «І хто з нас зануда?» – поцікавилась мати.)

Дівчата вбиралися на вихід у квартирі матері. Вона, як завжди, була в чорному, з білим простирадлом довгого, до талії, волосся та сумною піснею Елвіса зі стереопрогравача, незалежно від події. Вони сіли в місцевий автобус в компанії пляшки «Рислінґа», яку збиралися розпити дорогою.

Вечір обернувся катастрофою. Подруги дісталися пабу на околиці – рахітичні столики, ігрові автомати, липкий килим; один із колишніх коханців Карен працював там барменом. Зустрівшись, ці двоє вдали здивування, хоча мати відразу зрозуміла, що вони все підлаштували. Вона ж була третім зайвим і мусила розважати Карен, поки бармен готував коктейлі. Дівчата пили безкоштовну горілку з помаранчевим соком, і, коли Карен пішла до туалету, бармен підморгнув матері. Після одинадцятої хтось врубив вініл – щось важке, мати такого ніколи не чула, – і Карен з барменом пішли танцювати. До них приєдналася беззуба жінка в блискітках, а потім один із місцевих, що ледве стояв на ногах, але вихиляв стегнами біля матері. Трохи потупцювавшись на місці, вона схопила куртку з барного стільця й пішла.

Мати не розуміла, де перебуває. Пішла до автобусної зупинки – в очах стояли сльози. Десь у паралельному житті вона спала б у теплі, під ковдрами, поринувши у світ сновидінь. У цій частині міста будинки стояли далеко один від одного, а темрява між ними лежала така непроглядна, що вона не бачила власного взуття. Мати пробігала смуги невидимості, втрапляючи в калюжі та ковдобини. Вона була певна, що забігла задалеко.