Ебіґейл Дін - Дівчина А

– Александро? Це ви?

На тлі його голосу звучала музика. Він ішов, ніби шукаючи тихий закуток. Від зніяковіння на душі зашкребли коти. «Це та Ґрейсі, – пояснить він своїй великій родині, беззвучно ворушачи губами. – Пробачте».

– Я радий, що ви зателефонували, – сказав адвокат, хапаючись за свій нікчемний тріумф. – І ваша мати, вона б теж раділа.

Материнська радість. Ідея зношена, як перетерта мотузка.

– Я не надто впевнена в цьому, – заперечила я. – В усякому разі. У нас із сестрою є ідея…

І я провела його громадським центром, кімната за кімнатою. Коли я дійшла до саду (здебільшого там будуть нарциси, а ще – грядка овочів, якою опікуватимуться діти з початкової школи), Білл розсміявся й заледве не впустив слухавку.

– Бездоганно. Бездоганно, Лекс. А інші спадкоємці, вони згодні?

– Ну, це процес, – відказала я. Чоловік промовчав, і я уточнила: – Він триває.

Слово «триває» було терміном із «Часового словника для клієнтів від Девлін» і сусідило з «невдовзі» та «якомога швидше».

– Нам доведеться також надіслати запит на фінансування, – додала я. – Для переобладнання будинку. Тут може бути набагато більше роботи, ніж ви очікували, Білле. Ви не мусите нам із цим допомагати.

– Я знаю. Знаю, Лекс. Але я хотів би.

Я мала отримати згоду спадкоємців. Він вивчить документацію. Білл також говорив про якісь заяви, набуття чинності заповіту, завдання виконавця. Нова іноземна мова смертей і будинків. Нам треба буде подумати, як краще сформулювати запит до Міської ради, зважаючи на те, звідки взялися гроші.

Можливо – якщо я люблю пригоди, – ми разом поїдемо в Голлоуфілд, щоб представити той запит особисто.

– Повернення блудної доньки, – прорік Білл, який за увесь той час, що його провів із моєю матір’ю, очевидно, так і не прочитав Євангелій.

Після вечері Етан пішов. У нього була зустріч із кимось із керівництва школи в готелі в центрі міста. Він попросив не чекати на нього.

– Спершу вони мене зневажали, – сказав. – Надто молодий. Надто кваліфікований. Надто – що там було, Ано? – надто революційний. А тепер вони кличуть мене на довбану трапезу на вихідних.

Протягом усієї вечері він сидів набурмосений, критикував Анину їжу й наливав вино з надмірною затятістю, так, що воно стікало з країв келихів і лишало плями на дерев’яному столі.

– Слава Богу, він пішов, – промовила Ана. – Пробач, Лекс.

Ми мовчки прибрали зі столу. Ана розмалювала тарілки – ти їси, а на них проступають оливкові дерева й кипариси.

– Лиши келихи, – сказала вона. – Я відкоркую ще пляшку.

Я взяла з раковини ганчірку й витерла червоні кола зі столу.

Ми сиділи в саду, по-турецьки, одна навпроти одної, ніби діти, що хочуть побавитися в ладки.

– Ну, – почала я, – розкажи мені про весілля.

Тепер до нього лишалося всього три місяці. Вони одружаться в Греції, на Паросі – там навіть є аеропорт: хатинка і бетонна смуга. Ана відпочивала там дитиною і однозначно заявила батькові, що саме там і розпишеться. Їй подобалася маленька біла церква в головному місті – високо на горі. На вершині світу, як їй здавалося колись. Коли на острів опускалися сутінки, видно було кожнісінький вогник – машину чи будинок. Ана спостерігала за подружжям, яке в розпал сварки поверталося додому з вечері, чи за вдовою в ліжку, яка тягнулася вимкнути світильник на тумбочці.

– Я завжди уявляла такі сумні речі, – сказала вона. – Була меланхолійним дитям.

Ана опустила очі з неба на мене, ніби пригадавши про мою присутність.

– Хоча, звісно, – додала вона, – в мене не було на те жодних причин.

– Я вже купила квитки, – оголосила я. – Не можу дочекатися.

– Якщо захочеш, можеш сміливо взяти когось із собою.

Я розсміялася.

– Подивимося, чи вирине хтось на обрії. Час спливає.

– Ну, в будь-якому разі, тобі не буде нудно. Ми запросили Далілу.

– Ох. Ото буде цікава зустріч.

Навіть у темряві саду я побачила, як Ана почервоніла, зніяковівши. Вона б хотіла, аби ми всі були там, радісні, в однаковому шифоновому вбранні, з боку Етанових гостей у церкві. Натомість Єву й Гавриїла не запросили, а ми з Далілою не розмовляли. З Євою ж ми пообговорювали список гостей та самообслуговування Етанового его. Ми дійшли висновку, що Євине місце, певно, дісталося якомусь членові парламенту або очільникові ради директорів благодійної організації. «Комусь корисному, – підвела риску сестра, – з ким не захочеш сидіти поряд. – Вона замовкла і стенула плечима: – Ми ніколи не були близькі».