Ебіґейл Дін - Дівчина А

Я глянула на брата через стіл, але він зосередився на своїх руках, склавши їх разом, неначе для молитви. Батько намащував масло на тост і хитав головою.

– Не думав, що ти такий нетямущий, – продовжував він, – і повівся на таку дурню.

Батько рідко розповідав нам факти, але часто ділився філософією. Одним із його переконань було те, що одні люди, хай які освічені та заможні, аж ніяк не кращі за інших. І тим паче, жодна людина в світі не може бути кращою за нас, Ґрейсі.

– Що він за один? – гукнув батько. – Деборо?

Мати насилу припленталася з вітальні з Далілою на руках та Євою в животі.

– Що?

– Містер Ґреґґс, – повторив батько. – Етанів учитель.

– Ага, і що?

– Він що, якийсь особливий? – запитав батько. Зігнув останній тост навпіл і ввіпхнув у свій розтягнутий рот.

– На батьківських зборах поводився дещо сором’язливо, – відказала мати.

Батько пирснув, задоволений цією відповіддю. Формений комбінезон не вміщав його сміху. Тіло, здригаючись, намагалося прорватися крізь тканину, наче магма крізь кору землі. Після того як містер Бедфорд звільнив батька, той працював електриком у Блекпулі, у вікторіанському готелі, просто на набережній, і носив ту саму уніформу, що й прибиральники.

– Це лише тимчасово, – сказав він. – Ясна річ.

Коли вони з матір’ю зустрілися вперше, він назвався бізнесменом, що було не так і далеко від правди. Вечорами та у вихідні він працював у місті, в маленькому офісі з брудними жалюзі та роздрукованою на принтері табличкою «Консультаційне бюро Ґрейсі: ідеї з іскрою». Він давав поради щодо купівлі комп’ютерів, ремонтував аудіоплеєри, а щосуботи вів курси програмування, які не користувалися особливою популярністю. На заняття запрошувалися діти будь-якого віку. В найкращі дні до кімнати в супроводі матерів заходили двоє-троє похмурих хлопчаків, яким подобалося клацати по клавіатурі й говорити з батьком. Батькові хотілося говорити про комп’ютери; матерям хотілося, щоб він говорив про себе.

Батько розтуляв рота, лише коли був упевнений, що аудиторія слухає, тож кожну свою фразу він зважував, обмірковував і виголошував повагом. Матері на курсах програмування затамовували подих в тиші між його словами: їм подобався його спокійний темперамент, його борода й чорне волосся, а ще великі руки, що ковзали по клавіатурі, – було так легко уявити, як вони торкаються їхньої шкіри.

– Назад до роботи, – сказав батько і встав з-за столу. Мати одного з хлопчиків у його класі програмування призначила йому зустріч, аби порадитися, що взяти: «Макінтош» чи «Ай-Бі-Ем». Насичений вечір у «Консультаційному бюро Ґрейсі». Етан чекав, коли за батьком зачиняться двері. Щойно це сталося, брат промчав повз мене й матір нагору. Етан також квапився взятися до роботи.

Недільний вечір: щодвотижнева тортура пудингом з яловичих нирок. Розчавлюючись у роті, кожен слизький шматочок плоті викликає нудоту.

Ранком суботи Етан ходив до міської бібліотеки і протягнув додому контрабанду – цілий наплічник книжок, які він відмовлявся показувати. Вивалив трофеї на ліжко, перевернувши рюкзак догори дриґом, і випхав мене з кімнати. Тепер ми чекали на нього за столом на кухні. Даліла вередувала, викручуючись у матері на руках. Та вивалила грудь із сарафана й дала її малій.

– Ну, все, – сказав батько і встав. – Зараз я його приведу.

Але цього не довелося робити. На сходах зачулися легкі кроки, і в дверях кухні з’явився Етан.

– Пробачте, – промовив він.

Брат мовчав за пудингом із нирок, мовчав, коли ми прибирали тарілки. Мовчав, коли батько попросив випити, мовчав, коли обережно діставав пляшку із Забороненої шафи, мовчав, наливаючи спиртне у батьків весільний келих, як той його вчив.

Так само як і батько, він розумів, наскільки важливо підібрати правильний момент для слів.

Коли ми знову сиділи за столом, спостерігаючи за тим, як батько п’є, Етан прочистив горло. Він надто нервувався, щоб зробити якийсь вступ, тож перейшов безпосередньо до справи.

– Таке місце існує, – заявив Етан, – я про Дикий Захід.

Я підвела очі від столу. Батькові губи були мокрі, й він облизнув їх. Він котив денце келиха по поверхні столу, спостерігаючи за тим, як бурштинова поверхня змінює колір у світлі кухонної лампи.

– Про що мова? – запитала мати.

– Про місце, де бував містер Ґреґґс, – відповів Етан. – Я читав про це. Так називали Американський Фронтир, коли цю територію ще тільки освоювали. Там не було законів, лише ковбої, першопрохідці та салунні містечка. Сьогодні такого вже немає, але туди й досі можна поїхати. Можна відвідати Техас, Аризону чи Неваду або Нью-Мексико, де й побував містер Ґреґґс.