Ебіґейл Дін - Дівчина А

Простягнув до мене руки, являючи собою втілення спокою. Як завжди, до обличчя його емоції не дійшли. Я прихилилася до стіни, якомога далі від нього. Піт лоскотав волосся на потилиці, стікав по хребту. Збігав на своїх комашиних ніжках.

– Не буди Ану, – попросив Етан. – Будь ласка.

– Певні моменти… – повторила я. Я досить довго чекала, поки тіло перестане здригатися, аби сформулювати думку. – Це, наприклад, які? Те, що ти був першим у черзі до трону? Справжній батьків син?

– Це несправедливо.

– Знаєш, а я завжди вважала, що саме ти нас урятуєш, – провадила я. – Я чекала. Я думала – його ж навіть не прив’язують. Ніколи. Адже тепер йому вісімнадцять. Адже він може ходити, куди хоче.

– Я намагався, Лекс. Коли ми були малі. Пам’ятаєш? Коли я ще міг. Але у вісімнадцять мені вже бракувало сміливості.

Ми роздивлялися одне одного через ліжко. Тепер він здавався меншим. Етан із його браком сміливості й милим личком, яке викликало співчуття.

– В моїй пам’яті все геть інакше, – кинула я. – Все зовсім не так.

Він сів на ліжко і розправив зморшки на простирадлі.

Ми дослухалися, чи не прокинулась Ана, але чули тільки тишу будинку: килимки, книжкові полички, еркерні вікна – все мирно спало.

– В усякому разі, – підсумувала я, – сьогодні ми говорили про інше.

Брат кивнув.

– Іди спати, Етане.

– Те, що я сказав раніше, – мовив він, – про керівництво…

– Ну?

– Я не програю, – заявив він. – Чи програю?

– Навряд.

Він глянув на мене п’яним поглядом. Усміхнувся всім тілом до очей. Здавалося, він уже забував, що сталося.

– Дякую, – сказав.

Етан звівся на ноги і пішов до дверей. Я чула, як він іде коридором до спальні, врізавшись в картину на півдорозі, тоді тихий скрип ліжка і перешіптування з Аною. Я сиділа, притулившись спиною до стіни, випроставши ноги і поклавши руку туди, де щойно були його пальці. Я стискала своє горло міцніше, потім слабше, безпомилково контролюючи власні долоні, підвладні моторній корі головного мозку. Я почекала, поки не відчую насолоду, а потім пішла спати.

Коли нам набридало сидіти в палаті, докторка Кей допомагала мені пересісти у візок, і ми спускалися коридорами на вулицю. Мені подобалося лікарняне подвір’я – радше голомозий садок між відділеннями, – повне курців і людей, які вийшли зробити страшенно важливий телефонний дзвінок. Лікарі вимагали, щоб я завжди гуляла в сонцезахисних окулярах, але докторка Кей, з відразою поглянувши на те, що пропонували в лікарні, пообіцяла позичити мені свої. Так я й викочувалася на подвір’я – піжама, ковдри, «Рей-Бени».

Того дня з нами не було детективів.

– Мене попросили розпитати тебе про дещо незвичне, – мовила докторка Кей. – Гадаю, це делікатне питання.

Ми сіли поряд: вона – на лавочці, я – у візку. Часом про складні речі простіше говорити, пояснила психологиня, коли не мусиш дивитися співрозмовникові у вічі.

– Йтиметься про твого брата, – сказала вона. – Етана.

Я підозрювала, що до цього дійде. Запитання детективів натякали на Етанову злочинну бездіяльність. Проте, подумалося мені, я не чула його імені вже понад місяць.

– Розумієш, – мовила докторка Кей, – він був не в такому стані, як ви. Був сильніший. Без переломів. Його навіть не приковували.

Я сплела пальці під ковдрами, перевіривши, чи не помітно цього зовні. Хотіла переконатися, що докторка Кей цього не бачить.

– Є записи відеокамер і свідчення, за якими можна припустити, що його випускали з будинку.

Так і бачу, як детективи скупчилися біля телевізора, спостерігаючи за тим, як минає рік на нашій нудній вулиці. Видивляючись Етана.

– Поліція намагається з’ясувати, – зазначила психологиня, – чи зазнавав він знущань, як решта, чи в нього була геть інша роль.

На той момент над справою працювали вже місяць. Детективи чекають, стиснувши щелепи та підготувавши всі папери, що після нашої зустрічі докторка Кей повідомить їм необхідну інформацію.

– Він колись завдавав тобі шкоди? – запитала вона.

Я намагалася зробити своє обличчя непроникним, як у неї, немов фасад будинку.

– Ні, – відповіла я.

– Не варто нагадувати тобі, – сказала докторка Кей, – що захищати інших зараз не на часі.

– Він нічого не міг зробити, – мовила я. – Так само як і решта.

– Ти впевнена? – перепитала вона.

Я дозволила собі подивитися на жінку, а потім іще раз, поверх окулярів, аби довести, що не брешу.

– Так, – видобула я.

Саммертаунський будинок був дуже красивий уранці. До моєї спальні пробрався видовжений прямокутник сонячного світла і приліг на ковдрі. У гостьовій кімнаті висіло полотно Ани Ісліп – бурхлива ріка. Ана повісила його за ліжком, навпроти вікна, тож важко було відрізнити намальовану світлотінь від реальних сонячних променів у кімнаті. Я відкинула покривало й потягнулася назустріч теплому дню. На мить уявила: цей будинок мій і порожній. Я візьму з кабінету книжку й проведу ранок у саду. Я не муситиму ні з ким говорити.