Ебіґейл Дін - Дівчина А

– Співчуваю, – сказала я.

– Та, де я, а де він. Але вчитель був хороший.

Ми почули Анині кроки на сходах. Ми разом підвелися, спостерігаючи за тим, як вона йде кухнею. На ній була жовта сукня, і, вийшовши на сонячне світло, Ана розкинула руки, ніби бажаючи обійняти нас після розлуки.

– Дивна річ, – устиг промовити Етан за мить до того, як вона підійшла. – Щораз, виступаючи, я згадую про нього, і мені подобається думати, що він десь там, у натовпі.

Детективному суперінтендантові поліції Ґреґу Джемісону шістдесят п’ять. Він пішов у відставку і заплив салом, наче виставковий пес, що безнадійно втратив форму. Щоранку його дружина Еліс заварює йому чай, намащує маслом тости і озброює газетою, подаючи все на старій лікарняній таці, яку забрала з роботи. «Компенсація за довгі ночі чергування», – пояснює вона.

Зараз десята година, і фіранки у спальні тріпочуть в сонячному світлі пізнього ранку: нічні зміни лишилися тепер далеко в минулому.

Його дні розкішні. Чоловік насолоджується садом, слухаючи крикет по радіо. Насолоджується щотижневими запливами у відкритому басейні «Пеллс-Пул», але тільки влітку. Знімаючи одяг на травичці, він дивується пухкому білому тісту свого великого живота, павутинці сивих волосків на грудях. Він дивується тому, що не тоне. Взимку він впадає у сплячку в компанії печива та біографій спортсменів. А ще чоловік виступає в місцевих школах і громадських центрах Лондона, розповідаючи дітям про те, як виходив у патрулі, про те, як працював детективом, і про те, що вони теж так зможуть. Інколи на цих зустрічах ставлять цікаві запитання, і тоді він знає, що його уважно слухали й день минув не даремно. В інші дні його запитують: «А ви носили капелюха?»

Так, інколи. Тоді він починає думати про це. Часом він повертався додому під ранок, і все в ньому аж булькотіло він ненависті до людської раси. В такі моменти він думав: чи не зібрати речі, не чкурнути геть до найзакинутішої місцини – на Бен-Армін чи у Сноудонію [7] Бен-Армін – гора на півночі Шотландії, 705 м заввишки; Сноудонія – гористий регіон у північно-західному Вельсі, а також однойменний національний парк. – і не провести решту життя мов відлюдник? (Чи як місцевий дивак – у такому разі, думалося йому, він зможе ходити до пабу й матиме доступ до гарячої їжі.) Часом він узагалі не міг говорити з Еліс, настільки несумісною з його роботою вона була: вірила, що всі люди фундаментально добрі. Еліс співала на кухні й засмучувалася, отримуючи листівки благодійної організації, де йшлося про жорстокість до тварин. Ну що він міг їй сказати?

Так, він носив колись капелюха.

Його відділ розкрив багато справ, і чоловік про них майже не думає. Та є ті, що й досі відкриті, і він відчуває протяг.

От наприклад, двадцятирічний молодик, Фредді Клузяк, прийшов на вечірку до близького друга, у бенкетну залу пабу. На третій поверх. Камера спостереження висіла над сходами, які вели на вечірку, й засікла, як Фредді підіймався туди з двома знайомими і подарунком другові на день народження. Вечірка закінчилася, світло ввімкнулося, друзі почали шукати Фредді, але марно! Але ніби нічого страшного: ну, пішов раніше хлопак, стомився чи сп’янів. За два дні його дівчина забила на сполох. Відтоді як він подався на вечірку, його ніхто не бачив. Записи камери спостереження лягли на Джемісонів стіл як жадане запрошення. Поряд зібралася вся команда, жадаючи дізнатися подробиці. Джемісон провів за переглядом відео сімдесят дві години, відмічаючи кожнісіньку людину, яка піднялася сходами того дня, і кожен із них потім спустився ними ж. Окрім Фредді Клузяка.

Але найбільше Джемісона хвилював подарунок. Він також зник із місця злочину. Ґреґ почувався актором у театрі абсурду, повідомляючи батькові Фредді, що його син, певно, вийшов через вікно, тримаючи пакунок у руках, але на цьому етапі вони вже роздовбали всі стіни в бенкетній залі й по саме нікуди задовбали власника приміщення.

Ну, або ще: п’ятирічна дитина вибралася на карниз четвертого поверху і стрибнула. Джордж Каспер не вмів читати і майже не розмовляв. Учителька підготовчого класу розповідала, що він навіть сторінок у книзі не вмів перегортати – вони були для нього пласкими предметами без жодного сенсу. Зате йому подобалися пташки. Це вже мама розповідає. Пропонуючи пояснення.

– Джордж підсунув стілець до вікна, – сказала вона, – аби підібратися ближче до пташок.