Ебіґейл Дін - Дівчина А

Батько поставив келих і зіперся на спинку стільця.

– Отже, – промовив він, – ти намагаєшся сказати, що ви з містером Ґреґґсом розумніші за мене. Так?

Я гучно сковтнула. Здавалося, шматочок нирки застряг між моїм горлом і шлунком.

– Ні, – заперечив Етан. – Я кажу лише, що ти помилявся щодо Дикого Заходу. Це місце існує, і містер Ґреґґс не глузує з мене.

– Етане, про що це ти? – ніби не розуміла мати.

– Хіба ти не слухаєш? – запитав батько. – Він намагається сказати, що він набагато кращий за нас усіх.

І знов до Етана:

– Чого ще ти хочеш навчити свою родину? Будь ласка, продовжуй.

– Я можу розповісти про ковбоїв, – відказав той. – А ще я читав про життя першопрохідців. Вони отримували листи від інших людей з Фронтиру – від друзів і родичів, які радили їм іти на захід…

Батько розреготався.

– Знаєш, у чому проблема людей, які вважають себе розумними? – запитав він. – Вони стають дуже нудними, Етане.

У братових очах забриніли сльози.

– Тобі просто не подобається, що я мав рацію, а ти помилився.

Батькові рухи нагадували рухи крокодилів – я бачила їх у документальних фільмах, які мені колись подобалося дивитися. Крокодили лишалися такими супокійними, аж поки жертва не торкалася води. Батько зірвався, викинув руку і ляснув Етана долонею з такою силою, що той упав зі стільця, забризкавши стіл кров’ю. Даліла, яку розбудив гуркіт, заплакала.

– Мене зараз знудить, – прошепотіла я матері, але не встигла втекти далеко. Батько прокрокував повз мене – зіщулену на килимі, знов лицем до лиця з пудингом, – і вийшов геть. Не зачинив за собою двері, і вологе нічне повітря вповзло в будинок й осіло в ньому.

Мати вмила Етана, прибрала блювоту, викупала Далілу. Розчарування почало спотворювати овал її обличчя, її груди. Вона ставала пригніченою, а погляд пронизливих очей з її дитячих фотографій – важким і безпомічним. Мати допила батькове питво, чекаючи, поки він повернеться. Вона відчула, як нове дитя ворушиться в лоні. Парад тривав.

Пізно вночі повернувся Етан. Я почула, як він привітався з Горацієм унизу, й заснула. Коли прокинулася наступного разу, він стояв на порозі моєї кімнати, в коридорі за його спиною горіло світло.

Я пригадала інші двері, на Мур-Вудс-роуд, і як він заповнював собою всю пройму. Силует його відтоді не змінився.

– Ми можемо поговорити? – запитав брат.

Перевага того, хто не спить, над розбудженим посеред ночі. На мені була тонка дешева піжама, яку я купила на вокзалі. Вона зібгалася на животі та між ніг. Я натягнула простирадла до шиї й примружилася від світла.

– Зараз? – уточнила я.

– Ти моя гостя. Хіба ти не мусиш мене розважати?

– Взагалі-то, – відповіла я, – мені здавалося, все якраз навпаки.

Етан зачинив за собою двері. В кімнаті запахло перегаром. На мить, поки він не знайшов вимикач, ми лишилися вдвох у темряві.

– Як усе пройшло? – поцікавилась я.

Він притулився до стіни, усміхаючись так, ніби знає те, чого не знаю я.

– Найцікавіше було, – почав брат, – спостерігати за тим, як вони намагаються вирішити, чого хочуть більше: щоб я програв чи щоб виграв.

Він замовк, повернувшись думками до готельного бару. На його обличчі читалося задоволення. Він точно знав, що сказати. Він захистив свої інтереси, хоча цього поки що ніхто не зрозумів. Керівництво збагне це вже в ліжку, серед ночі.

– Ну, менше з тим. А як твій вечір? Як ви з Аною?

– Було мило.

– Мило? В якому сенсі?

– Що тобі треба, Етане?

– Я хочу знати, про що ви говорили, – відказав він. – Для початку.

– Ні про що. Про весілля. Про її сукню. Про острів. Нічого особливого.

– Мур-Вудс-роуд?

– Це розмова не для суботнього вечора, тобі так не здається?

– Я хочу, щоб ти засвоїла, – заявив Етан, – зараз у мене все добре. Але я не потерплю втручання, Лекс. Зараз я не можу розбиратися ще й із твоїми історіями.

– З моїми історіями? – перепитала я і почала сміятися.

– Я мусив ретельно фільтрувати, – продовжував він, – що розповідати Ані, а що ні. Думаю, ти це розумієш. Я не хочу її засмучувати. Є речі – певні моменти, – про які їй не потрібно знати.

– Та невже? – промовила я, сміючись уже сильніше. – Певні моменти?

– Не смійся, Лекс, – наказав він. – Лекс…

Етан перетнув кімнату і схопив мене за горло. Братова долоня стисла жмут кісток і трубок. Усього на мить. Лише щоб показати – він це може. Щойно відпустив мене, я вибралася з ліжка, відкашлюючи шок.

– Припини, – сказав він. – Лекс. Лекс, будь ласка.