Ебіґейл Дін - Дівчина А

– Лекс… – Ана поворушила в повітрі пальцями, ніби виловлюючи слова. – Інколи, – почала вона, – я думаю…

Вона втупилася очима в кухню, порожню у вишуканому освітленні, на іншому боці саду. Нарешті стало прохолодно. Гілля дубів над нами хилиталося і билося від поривів вітру, п’яніше за нас. Ана поставила келих і витерла сльози в кутиках очей.

– Вибач, – сказала.

– Все гаразд.

– Останнім часом з Етаном було складно. Все зводилося до успіху. Школа, виступи, благодійність. Весілля. Ти ж, певно, знаєш – він погано спить. Від самого початку, прокидаючись уночі, я часто бачила його за читанням чи роботою. Але тепер я чую, що він ходить будинком. Вдень же часом виростає стіна, коли він отакий, як сьогодні. Між нами. Я не можу пробитися крізь неї. Не можу його зрозуміти. Я щаслива, коли у нас все добре. Проте він бачить усе інакше.

– Успіх за будь-яку ціну, – підсумувала я.

– Так. Точно. І коли він ховається, я хвилююся: хто там за стіною? Інколи він так дивиться на мене – ну, скажімо, коли я ставлю дурне запитання або кажу, що підготовка до наради може почекати до ранку, – аж мені здається, ніби я говорю з кимось іншим, із чужою людиною, в якої Етанове обличчя. І ця людина, – вона розсміялася, – не дуже мені подобається.

– А він колись розповідав тобі, – запитала я, – про дитинство?

– Дещо розповідав, – мовила Ана. – Але не все. І знаєш, я з повагою до цього ставлюся. Я була на його виступах. Я знаю, як він страждав. Просто… Можливо, є щось таке, що допомогло б мені зрозуміти. Чи варто мені схиляти його до розмови? Будь-яка порада…

«Покинь його», – подумала я. Я відчувала смак цих слів. Чула, як саме вони прозвучать, вилетівши з мого рота. «Піди зрозумій, – пояснила б я, – котрий із них мій брат: той, кого ти зустріла, чи цей, новий». А потім я подумала про Етана, який знайде свій світ у руїнах.

– Просто чекай, – сказала я. – Коли він так поводиться, то ходить туди, куди тобі не треба. Та він завжди повертатиметься до тебе.

– Думаєш?

– Звісно.

Ана нахилилася до мене, ставши колінами на траву, і взяла мої руки в свої.

– Дякую, – сказала. Її щокою повзла сльоза, але вона усміхалася. – Моя нова сестра, – додала вона.

Коли я почала розуміти, куди щодня ходить Етан, я чекала на них із матір’ю біля дверей, нервово посмикуючи подушку. Він був у початковій школі на Джаспер-стріт, за вісім хвилин пішки, та мені здавалося, ніби щодня брат здійснював навколосвітню подорож, повертаючись щасливим і сповненим прагнення – хоч нас це часом і дратувало – обов’язково ділитися своїми знаннями.

Коли Етан ходив до школи третій рік – йому тоді було сім, – їхній учитель містер Ґреґґс запровадив «Факт дня», «Слово дня» та «Новину дня». Всі учні класу по черзі висвітлювали ці три теми. То були перші відомості, якими Етан поділився зі мною, повернувшись додому зі школи, доки мати годувала Далілу. Якість виступів, казав брат, дуже різнилася. Наприклад, Мішель розповіла класу, що посіла друге місце в змаганнях із гімнастики, так ніби то була новина. Щоразу, коли черга доходила до Етана, йому так і кортіло швидше потрапити до школи, він аж шкварчав від збудження, а я вигукувала його факт, слово й новину навздогін. Я була впевнена, що він – найрозумніша людина на світі.

Я й досі пам’ятаю один з Етанових фактів. Одного разу, коли в пабі проходила вікторина, я, сидячи поряд із Жі-Пе, взяла олівець та папір і записала столицю Тувалу.

– Фунафуті, – прочитав Жі-Пе. – Навмисне не вигадаєш.

За єдину правильну відповідь нас пригостили текілою, і, коли я ставила чарку на стіл, Жі-Пе похитав головою.

– Фунафуті, – повторив він. – Чорт забирай.

Перш ніж стати вчителем початкової школи на Джаспер-стріт, містер Ґреґґс рік подорожував світом, і під час полуденку Етан описував мені предмети в його кабінеті, причому очі в цей момент у нього ставали завбільшки з глобус. У кабінеті містера Ґреґґса був набір матрьошок, які жили одна в одній, і маленька бронзова модель сан-франциського мосту Ґолден-Ґейт. Було в містера Ґреґґса кімоно з Японії, яке він дозволяв приміряти і хлопцям, і дівчатам – бо в Японії їх можна носити всім, – а ще справжній ковбойський капелюх із Дикого Заходу.

Додому з роботи повернувся батько і приєднався до нас на кухні. Був сірий п’ятничний вечір лютого, батько лишався в пальті, від якого пахло холодом. Він узяв чотири шматочки хліба з холодильника і вставив у тостер.

– Немає такого місця, – заявив.

– Якого?

– «Дикого Заходу». Цей містер Ґреґґс просто глузує з тебе, Етане. Він не міг там бувати, бо такого місця не існує.