Ебіґейл Дін - Дівчина А

Я уявила собі, як він вривається в учительську школи «Веслі», звертаючись із таким самим проханням до когось із колег, і як конотації цієї пропозиції зависають в повітрі: прогулянка з містером Ґрейсі.

– Звісно, – відповіла я.

Ми пішли до Університетського парку, повз поля для крикету і квіткові клумби, знайшовши тінясту стежину до річки, Шервелла. На відкритих ділянках трава була тьмяна, жовта, як у пустелі, але під деревами та біля річки ще зеленіла. Сонце вкрало трохи Етанової аристократичності. В білизнí його шкіри розчинилася крапля засмаги, а найглибші його зморшки – на чолі та між бровами – не зникали, коли він усміхався, а так і лишалися, нерухомі, на обличчі.

– Ти ще темніше пофарбувала волосся, – промовив Етан. – Не розумію, нащо ти це робиш.

– Не розумієш? – уточнила я. – Справді?

– Білявий тобі личить більше.

Я добре знала брата, щоб упізнати в цьому оголошення війни: кілька залпів по фортеці супротивника перед початком повноцінної атаки.

– Не хочу бачити в дзеркалі матір, – пояснила я. – До того ж мені від цього жодної фінансової вигоди.

– Ти хочеш сказати, на відміну від мене?

– Ну, тобі це точно в зиск, – кинула я, – з усіма тими лекціями про психологічну травму.

– Про те, як упоратися з психологічною травмою. І я не хочу тебе судити, Лекс, правда, але думаю, тобі варто якось прийти послухати. Ми отримуємо неймовірні відгуки. Це корисно для всіх учасників, правду кажу. Восени я буду в Нью-Йорку. Приходь, це може допомогти.

В мене горіли щоки. Я завмерла і сковтнула, та Етан не помітив. Він ішов на добрий крок попереду.

– Це чудовий майданчик для розмов про освіту, – додав він.

– І про себе коханого.

– Про освіту в контексті нашої історії. Ти пам’ятаєш, як ми раділи, коли знову повернулися до школи? Мені б хотілося, аби діти розділили наш ентузіазм. Могли протистояти обставинам. Бачила б ти дітей, яких я вчив, коли мені було трішки за двадцять, Лекс. У них всередині все вигоріло. Я проповідую наш ентузіазм. Не розумію, чому це тебе дратує.

– Будь ласка, Етане, – відказала я. – Всі знають, що ти починаєш слайдом фотографій з поліційного відділку.

– Звісно. Треба ж привернути увагу людей.

Ми дісталися річки. За деревами пропливали ялики. Я сіла в траву.

– І з огляду на це, – промовив брат, – я хочу поговорити з тобою про будинок. На Мур-Вудс-роуд, 11.

Я заплющила очі.

– Серйозно? – запитала.

– Гадаю, це хороша можливість для нас. Для нас усіх. Унікальна можливість.

– Що унікальна, то унікальна.

– Послухай, це не дуже й сильно відрізняється від того, що пропонуєш ти. Лише кілька змін. Громадський центр, так. Але в назві має стояти наше прізвище. Громадський центр Ґрейсі, Голлоуфілд.

Якщо так зробити, про нас напишуть у газетах, буде церемонія відкриття. Більше шансів отримати доступ до держфінансування. Допомогти більшій кількості людей. Подумай, Лекс. Хіба не потрібно присвятити частину цього місця нашій родині? Провести серію лекцій чи відкрити якийсь меморіал? Ми могли б зберегти одну кімнату такою, як вона була, просто щоб люди зрозуміли, через що нам довелося пройти. Ну, я не знаю. Я ще не все продумав.

– То це буде музей.

– Я такого не казав.

– Ніхто в нашому містечку не прийде поклонятися до гробниці вчорашніх новин.

– Можуть і прийти, якщо разом із вчорашніми новинами прийдуть увага та інвестиції.

– Ми взагалі-то і першого разу не надто прославили Голлоуфілд, – заперечила я. – Ні, Етане. Не треба чіпляти на це місце наше прізвище. Давай просто зробимо громадський центр. З гідною місією. Що не так з цією ідеєю?

– Ми змарнуємо можливість. Я міг би вичавити з цього набагато більше, Лекс. Хоча б поміркуй про це.

– Нізащо.

– Для реалізації цього плану потрібна і моя згода, не забувай. Це вулиця з двостороннім рухом. З ким іще ти взагалі говорила? З Далілою? Гавриїлом?

– Ні, тільки з Євою.

Етан розсміявся. Махнув на мене рукою, ніби на ученицю, яка страшенно розчаровувала вчителя, незмінно провалюючись, попри всі його старання.

– Ну звісно, – кинув він. – Ясна річ.

Я сказала Етанові, що повернуся додому сама, а коли він пішов, знайшла залитий сонцем куток і зателефонувала Біллові. Той не відповідав. Я припустила, що він у зоопарку чи смажить шашлики і на кожній нозі в нього висить по дитині. Певно, досі пітніє. Етан розбурхав мене, тож я зателефонувала ще раз.

Білл узяв слухавку з третього разу.

– Я все обміркувала, – повідомила йому. – Я приймаю умови заповіту.